Серед тогочасних поетів Олекса Близько був наймолодшим і найпопулярнішим. Книжка його вибраних поезій «Рейс» (Київ: «Пролетарська правда», 1930 рік) була видана і розпродана нечуваним тиражем — 33 000 примірників! Сьогодні в це важко повірити, бо навіть «Вибране» Євгена Маланюка, видане у Львові 1992 року має наклад 16 000.
Лише вдавши божевільного, вирвався з більшовицьких катівень «поет із пекла» Тодось Осьмачка — вже в Америці він напише «Ротонду душогубців» і скаже всьому людству: «час іде шляхами вічними, він запліднений стражданнями всього люду українського...» Тільки він міг так правдиво-трагічно написати про розіп’яту комуною Україну: «ріллі трупами лежать»; «вовку степу на забитого зліг, зуби до сонця в крові підійма...»
...Збулися страшні пророцтва Миколи Гоголя про Росію. «Русский до мозга костей» інтелектуал Васілій Розанов все своє життя боровся з Гоголем. Гоголь переміг! Після революції 1917 року Розанов написав П. Струве: «Я всю жизнь боролся и ненавидел Гоголя. И в 62 года думаю: „Ты победил, ужасный хохол“. Hem, он увидел русскую душеньку в её преисподнем содержании».
«Он показал всю Россию бездоблестной, — небытиём... Самая суть дела и суть „пришествия в Россию Гоголя“ заключалась именно в том, что Россия была или, по крайней мере, представлялась сама по себе „монументальною“, величественною, значительною: Гоголь же прошелся по всем отим „монументам“, воображаемым или действительным, и смял их все, могущественно смял своими тощими, бессильными ногами, так что и следа от них не осталось, а осталась одна безобразная каша... „Боже, как грустна наша Россия!“ — сказал Пушкин, прочтя первые главы „Мертвых душ“...». Це також думка Розанова про Гоголя.
(...25-річний Микола Гоголь — а прожив-то він усього 43 роки! — збирався перебратися в Київ і викладати історію в університеті. Послухайте, що написав він у той час!
«Таинственный, неизьяснимый 1834! Где означу я тебя трудами? Среди ли этой кучи набросанных один на другой домов, гремящих улиц, кипящей меркантильности, этой безобразной кучи мод, парадов, чиновников, диких северных ночей, блеску и низкой бесцветности? В моем ли прекрасном, древнем, обетованном Києве, увенчанном многоплодными садами, опоясанном моим южным, прекрасным, чудным небом, упоительными ночами, где гора обсыпана кустарниками со своими гармоническими обрывами и подмывающий ее мой чистый и быстрий мой Днепр. Там ли?»
Цей майже молитовний текст ставить жирний хрест на всіх дискусіях про те, яка душа була у Миколи Васильовича — українська чи російська. Українці в його творах зовсім інші, ніж росіяни — чого вартий один лише Тарас Бульба!)
У тому ж 1919 році, коли своєю смертю помер у тихій обителі 63-річний російський інтелігент Васілій Розанов, за наказом головного чекіста Лациса був розстріляний 67-літній учений-філолог, українознавець Володимир Павлович Науменко. Це саме він переконав у 1905 році цілу російську Академію наук в тому, що українська мова не діалект російської, а окрема і самостійна мова.
Російський інтелектуал Розанов ненавидів мертвого українця Гоголя, російсько-більшовицький кат Лацис боявся сивоголового українця Науменка... А російська білогвардійщина Денікіна (у тому ж таки 1919 році!) навіть видала спеціальний наказ — увага! — про зняття в усіх «присутственных местах» портретів Тараса Шевченка. Це вже клініка якась!..
Страшний діагноз хворій Росії поставив народжений у Києві російський релігійний філософ Ніколай Бердяєв:
«С Россией произошла страшная катастрофа. Она ниспала в темную бездну.
...В революции раскрылась все та же старая, вечно-гоголевская Россия, нечеловеческая, полузвериная Россия харь и морд. В нестерпимой революционной пошлости єсть вечно-гоголевское. Тщетны оказались надежды, что революция раскроет в России человеческий образ, что личность человеческая подымется во весь свой рост после того, как падет самовластье.
Слишком многое привыкли у нас относить на счет самодержавия, все зло и тьму нашей жизни хотели им обьяснить. Но этим только сбрасывали с себя русские люди бремя ответственности и приучили себя к безответственности. Нет уже самодержавия, а русская тьма и русское зло остались.
Тьма и зло заложены глубже, не в социальных оболонках народа, а в духовном его ядре. Нет уже старого самодержавия, а самовластье по-прежнему царит на Руси, по-прежнему нет уважения к человеку, к человеческому достоинству, к человеческим правам. Нет уже старого самодержавия, нет старого чиновничества, старой полиции, а взятка по-прежнему является устоем русской жизни, ее основной конституцией. Взятка расцвела еще больше, чем когда-либо.
...„Мертвие души“, имеют глубокий символический смысл. Все хари и рожи гоголевской эпопеи появились на почве омертвения русских душ. Омертвение душ делает возможными чичиковские похождения и встречи. Это длительное и давнее омертвение душ чувствуется и в русской революции. Потому и возможен в ней этот бесстыдний торг, этот наглый обман. Не революция сама по себе это создала. Революция — великая проявительница и она проявила лишь то, что таилось в глубине России.
...Злые духи, которых видел Гоголь в их статике, вырвались на свободу и учиняют оргию. Их гримасы приводят в содрогание тело несчастной России. Для Хлестаковых и Чичиковых ныне еще больший простор, чем во времена самодержавия.
...Во лжи есть легкость безответственности, она не связана ни с чем битыйственным, и на лжи можно построить самые смелые революции. Гоголю открывалось бесчестье как исконное русское свойство. Это бесчестье связано с неразвитостью и нераскрытостью личности в России, с подавленностью образа человека.»
(Тут конче треба згадати, що рідний брат філософа Миколи Бердяєва — Сергій — написав для сина відому хрестоматійну молитву:
Кагебіст Владімір Путін-Ліліпутін-Распутін, судячи з його звірств, ні Розанова, ні Бердяєва не читав — читав Леніна, Сталіна і Дзєржінскаго... Ну то вже хоч би Пушкіна прочитав:
Або свого земляка Максиміліана Волошина: