У порт без квитків нікого не пускали. Віконце каси для іноземців розміщувалось окремо, але в черзі товклися лише араби, водії-далекобійники, — їхні фури стояли навпроти, — і як я не крутив головою, жодного європейця не побачив. До відходу порома залишалося ще безліч часу, і, придбавши квиток (справді 70 доларів, недешеве задоволення), я вирішив трохи прогулятися, пошукати, де тут туалет і більш-менш пристойне кафе. Кафе я шукав довго — нарешті, побачив навіс, під яким стояла барна стійка, на ній телевізор, який дивилося з двадцять відвідувачів. Показували якесь кіно — кохання, тралі-валі, щось на кшталт серіалу, — майже як у нас, тільки з місцевим колоритом. Набагато довше я роздивлявся меню, написане арабськими закарлючками. Я жестами показав офіціанту, що саме хочу. За деякими столиками люди їли, і я довго розглядав їхні тарілки, зупинивши, нарешті, свій скромний вибір на звичайному рисі й чаї. Решта страв мала вкрай підозрілий вигляд, у готелі, чесно кажучи, місцеві страви видавалися значно привабливішими. Тут же з мене спробували зідрати дві ціни, але я вже второпав, що у Єгипті погоджуватися на першу запропоновану ціну дуже неввічливо, тому закотив очі, сказав, що це д-дуже дорого, і потягнувся за наплічником. Офіціант, якщо цього хлопця в брудній сорочці можна було так назвати, тут же скинув прайс удвічі, я сказав «ОК» і присів повтикати в серіал, чекаючи, поки принесуть їжу. Але серіал уже закінчився, і по телевізору передавали новини, які люди дивилися з не меншою цікавістю, з чого я зробив висновок, що в будь-якій країні ці дві телевізійні розваги приречені на успіх через свою безкінечність і тупість, точніше, безкінечну тупість. Я хвилювався про єдине — встигнути до ночі в Йорданію до готелю з романтичною назвою «Валентина». Як людина, яка має справу з технікою, я звик чітко дотримуватись інструкцій, бо добре, на відміну від деяких розумників, знаю: пропустиш один крок, один абзац, одну дію — можеш утратити години.
Усьому свій час, це залізно. «Де посадка на борт?» — я показав офіціанту квиток із корабликом, і він махнув рукою кудись ліворуч. Я весь час непокоївся і сумнівався, чи правильно йду, але перепитувати зайвий раз не хотілося, і я йшов майже навмання. Врешті я побачив велику групу людей з валізами, поглядом вибрав серед них більш-менш інтелігентної зовнішності чоловіка з надією на його знання англійської (жінки автоматично відпадали: це — табу) і запитав, чи не на пором до Агаби йдуть люди. Він ствердно кивнув головою, дуже гордо сказав: «Yes», і показав, куди прямувати далі. Ми довго чекали посадки, кілька годин, але я так непокоївся, що час проминув дуже швидко.
Пором виявився досить великим. Я зайняв своє місце, зітхнув з полегшенням і роззирнувся. І тут мене накрило. Незважаючи на те, що мені вже тридцять років, майже ніде за кордоном я не був, якщо не рахувати Польщі й Словаччини, куди ми їздимо з друзями кататися на лижах. Але ж то Польща і Словаччина, де майже всі тебе розуміють, де всі люди схожі на тебе, я маю на увазі не тільки колір шкіри, очей та волосся, а й поведінку, культуру і таке інше, — а тут, на поромі, я вперше опинився в оточенні зовсім незнайомих людей — незнайомих, тому що несхожих. Серед них не було жодного європейця чи америкоса, не було навіть жодного джапаніса — я був тут такий сам, одиничний представник іншої нації, іншої раси, більше того, на цьому поромі в їхній уяві я був єдиним представником іншого Бога. Я це відчув чомусь дуже добре, можна сказати, підшкіряним жиром свого історичного православного походження, хоча насправді ніякого Бога я не презентував — я був сам по собі...
В ілюмінаторі плескалося Червоне море, таке ж одноманітне, як і всі інші моря. Люди, не приховуючи цікавості, розглядали мене: я відчував себе першим негром, що приїхав до якогось невеличкого районного центру в Україні.
Я відчув це так виразно і болісно, що мені стало жаль негрів. Одразу захотілося кудись заховатися, і врешті я взявся за блокнот і ручку, щоб записати ще кілька арабських слів. Блокнот і ручка виявилися класною схованкою — нарешті я зміг зосередитись і заспокоїтись. Єдине, що втішало, — Йорданія наближалася з кожною хвилиною. Цей чужий світ злякав — і, як не дивно, водночас зачарував мене.
Йорданія. Агаба і Петра.
Кам’яні могили. 5—7.03.
Пором зайшов в Агабу в сутінках. Він довго, здається, цілу вічність, розвертався перед тим, як причалити. Якийсь митник узяв мій паспорт і зник в одному з численних приміщень вокзалу. Пройшло хвилин десять, протягом яких, пропонуючи за різну ціну довезти до Петри, мене домагалися таксисти, здебільшого такі ж нахабні, як і наші. Та, як не дивно, саме це мене і заспокоїло. Арабські таксисти своєю поведінкою виявилися як дві краплі води схожі на наших кримських таксистів, тож не такі ми вже й різні, як здається на перший погляд! Чиновник усе не повертався, і я вже починав себе проклинати за таку недбалість: що за теля — віддати паспорт зовсім незнайомій людині, це ж знає будь-яка повія — з паспортом ти людина, без паспорта — ніхто! Але тут митник нарешті з’явився, вдоволений собою, сказав, що все владнав — ось паспорт, і підвів до таксиста, який спокійно стояв під стіною й лузав горішки. «Ця людина довезе тебе до Петри. Не хвилюйся, все гаразд, він мій родич!» — і розцілувався з таксистом на прощання. Його доброзичливість миттєво стала зрозумілою, однак я був йому вдячний. «Ходімо! — сказав таксист. — Треба їхати! Мені ще повертатися». — «Скільки коштуватиме?» — «Не хвилюйся!» — «Так скільки?» — перепитав я й зупинився. «35 доларів». — «30», — наполіг я. «Гаразд. Це всі твої речі?» 5 дол. заощаджено, непогано для початку.