— Подивись, там Земля обітована! — сказала Іко і показала рукою в далечину.
— Ізраїль?
— Певне.
— А чим славиться ця гора?
— Мойсей одного разу не послухав Господа, і той пообіцяв, що Мойсей побачить Землю обітовану, до якої він так довго вів свій народ, але не потрапить до неї. Мойсей побачив її саме з цієї гори — і невдовзі помер. Його поховано десь тут, але ніхто не знає, де саме. Відтоді гора Нево вважається святим місцем.
— Звідки ти все знаєш?
— Я вивчаю релігію і культуру в Токійському університеті.
— А-а... — промовив виразно я.
Нарешті ми вмостилися на каміння трохи поїсти, сонечко пригрівало все дужче, настрій був просто відмінний. Ми їли апельсини, банани і роздивлялись туристів, яким гіди, що підробляли тут, так би мовити, як приватні підприємці, розповідали розлогі біблійні міфи. Туристи поважно кивали головами і цокали язиками, удаючи неабияку скорботу за долею християнства, після чого, вдосталь нафотографувавшись, наче скинувши поморок і виконавши святий обов’язок, спішили із сяйливими обличчями до автобуса з кондиціонером.
— Іко, я так розумію, Мойсей був вибраним, тобто особливою людиною з особливими можливостями і повноваженнями, які йому надав Бог?
— Можна і так сказати.
— Тобто Бог з ним спілкувався напряму, вказував, куди йти, що робити, дав йому заповіді і таке інше. І Мойсей виконував ці настанови Господа, не коментуючи і не піддаючи сумніву?
— Так. Завдяки цьому він врятував євреїв від рабства. Вивів із Єгипту, сорок років водив по пустелі...
— Ага, я чув. Щоб не лишилося жодної людини з рабською психологією. У нас про це дуже люблять згадувати політики й журналісти, однак...
— Саме так. І після всіх блукань Мойсей нарешті привів свій народ на батьківщину.
— Чию?
— Звісно, їхню.
— Ти маєш на увазі, що то була, можливо, батьківщина їхніх предків? Вони ж так довго ходили, що ніколи тієї землі, за винятком довгожителя Мойсея, не бачили!
— Однаково, не в цьому ж суть.
— Іко, — я нарешті закінчив чистити і розламав навпіл останній апельсин, — візьми. Мені здається, що Бог учинив несправедливо щодо Мойсея. Міг би дати йому шанс, усе ж таки людина стільки заради нього зробила, хай би пожив ще трохи... До речі, я не певен, що ми тепер бачимо Ізраїль — там якийсь серпанок над землею стелиться, а в довіднику написано, що Ізраїль можна побачити лише в ясну погоду, і то ледь-ледь. Мойсею вже було за сто років — як він міг бачити в такому віці так далеко?
— Ти, взагалі, Біблію читав?
— Ні, точніше, вибірково, переважно частини якісь траплялися, інтерпретовані в різних брошурах, мультфільм якось по телевізору бачив, у нас їх останнім часом дуже багато показують. Релігія дуже модною стала, на Різдво і Великдень усі політичні виродки у церквах зі свічками стоять...
— Мойсей до останніх днів бачив, наче орел. А щодо справедливості Бога... тут є багато думок і коментарів. Хто сказав, що Бог має бути справедливим і добрим? — Іко підвелася. — Нам, мабуть, пора. Їдьмо дивитися на Мертве море, я хочу покупатися, кажуть, на воді там можна просто лежати — настільки вона важка і солона.
Я закинув наплічника на спину. Нічого не скажеш, добре, мабуть, бути пророком Мойсеєм. Чому саме йому випала така честь — репрезентувати нову мораль, нову релігію, тобто того самого, але все-таки нового, Бога? Чим він заслужив на таке? Чим керується Бог у таких випадках? Ми вийшли на дорогу і простояли хвилин десять, поки нас не підібрав місцевий автобус, забитий бедуїнами. Ми сіли на наплічники спиною до водія, так що нас мали змогу без перешкод розглядати майже всі пасажири. Жінки із закритими обличчями, одягнуті в чорне, суворі чоловіки в картатих червоно-білих палестинських хустках-куфіях, замурзані діти. Бедуїни спостерігали за нами, а я спостерігав за ними. Я думав, як живуть ці люди, що їм сниться, про що вони мріють, як складається їхній день, з чого складається їхнє життя, у чому їхнє щастя? Такі ж питання щодо нас, певне, жевріли і в їхніх головах, але, якби вони запитали, в чому сенс мого життя, боюся, мені було б важко відповісти.