Заключну частину дороги до Мадаби ми провели слухаючи вечірню проповідь. Водій вставив касету в старенький магнітофон, який прилаштував поміж сидіннями, тицьнув на якусь кнопку — і в салон увірвався високий різкий голос мулли. Я був глибоко вражений, мені важко навіть уявити, щоб не тільки водій-далекобійник, будь-яка людина в Україні слухала в дорозі запис релігійної проповіді, якщо, звісно, це не якийсь сектант з Білого братства. Деякі агресивні за інтонацією пасажі мулли нагадували стиль кращих промов Адольфа Гітлера, та водій лише усміхався й іноді щось повторював за своїм духовним лідером, а ми їхали мовчки, щосили намагаючись розібрати хоча б одне знайоме арабське слово, але, окрім «Аллах акбар!» так нічого й не усвідомили...
Ми в’їхали в Амман з боку аеропорту: злітне поле, територія обтягнута сіткою-рабицею і колючим дротом, на які вітер навішав купу целофанових пакетів, — наче концтабір для літаків. З усього вечірнього Аммана, який ми о тій порі побачили тільки крізь скло таксі, я пригадую красиво підсвічений зеленим світлом мінарет мечеті Хусейна. «Це — важлива мечеть!» — сказав таксист. Готель знаходився метрів за чотириста за рогом у провулку, майже в центрі міста.
Я впав на ліжко і з жахом подумав, що лише три доби тому я спокійно лежав у шезлонгу на пляжі, а лише два тижні тому — кохав біляву жінку із зеленими очима в далекій, майже нікому не відомій Україні. А тепер у мене таке відчуття, ніби минув щонайменше рік. Я побачив стільки нового, зробив стільки відкриттів, познайомився з такою кількістю людей, що... ну, як це, чому Бог має бути добрим і справедливим?! Це ж випливає з Біблії, принаймні наскільки я можу судити, християнська мораль... хіба що Старий Заповіт, — це християнство чи ні — треба завтра запитати в Іко, класна японочка: цікаво, вона вдягає щось під кімоно?..
Йорданія. Амман.
Звістка від батька. 8—9.03.
Прокинувся я від шаленої ерекції, з чого зробив висновок, що закохався. Сьогодні — Міжнародний жіночий день, але в арабів такого свята немає. Проте є День матері, який вони дуже шанують. Ставлення до жінок, до материнства тут дуже шанобливе і зовсім не відповідає тим стереотипним уявленням про роль жінки в мусульманському суспільстві, що побутують у нас. Так, вони ходять у паранджі, закривають обличчя хіджрами, у містах і селах, де давні традиції ще міцні, — ховають під одягом усе тіло, але це — лише зовнішні прояви. Мені чомусь видалося, що жінка на Сході значно щасливіша, ніж жінка на Заході. Можливо, з нашого погляду, вони багато в чому обмежені, але вони не відчувають цього з єдиної причини — їхнє життя цілком відповідає уявленням про щастя. Троє дітей вважається нормою, менше — біда для родини. Вони вважають, що діти — то дар Аллаха. (До речі, десь я прочитав, що 70 % населення Йорданії — молоді люди до 21 року.) Нам цього не зрозуміти. Я відправив СМС із поздоровленням матері і про всяк випадок — Наталі.
Прийнявши душ, який виявився платним, я постукав у двері своїх японських друзів. Я волів якнайшвидше ознайомитися з містом, але ні Ейко, ні Тетра, ні, що прикро, Іко не збиралися йти на прогулянку. Отож, купивши в портьє мапу міста, я вирушив сам. Спустившись до мечеті Хусейна, я підняв голову і побачив над нею літак. Він злітав — повільно, лишаючи за собою коротеньку білу смужку на чистому, ледь блакитному небі, — я встиг навіть зробити фото.
По дорозі до цитаделі я зайшов до амфітеатру, того самого, де кілька років тому ісламські фундаменталісти розстріляли з автоматів французьких туристів. На його території розташовано кілька музеїв, я вибрав етнографічний. Чудово! Двері підперті невеличким автентичним кам’яним фрагментом орнаменту з римської колони. «Скільки ж тут артефактів, мабуть, безліч, якщо таким тут підпирають двері? — подумав я. — У нашому музеї такий камінець зайняв би центральне місце в експозиції! Певне, на статуї Геракла чи Афродіти вони вдома вішають речі». У музеї найбільше зацікавили довгі арабські сорочки з вишивкою, візерунки якої дуже нагадували символи на українських вишиванках. Я не спеціаліст у таких речах, однак схожість просто вражала.