Колись, якщо пам’ятаєте, зі мною в потязі подорожували двоє янголів. Тепер мене супроводжують двоє маленьких чортенят. І ті й інші, як могли, боролися за моє життя, за мою душу, але рахунок у них зрештою вийшов нічийним. І тепер, у такий відповідальний момент, було б несправедливо надавати перевагу кому-небудь: це як пенальті на останній секунді матчу... Тому я придбав дві бомби. Одна, я вже казав, там, на стадіоні, під кріслом, а друга — тут, у мене, причеплена до ременя. Пульт змонтовано так, що спрямований на вибух сигнал змінюється кілька разів на хвилину. Тому, коли я натисну на кнопку, ніхто не може знати, де станеться за секунду вибух: тут, на даху, чи там, у VIP-ложі стадіону; тож наші шанси рівні: 50 на 50... Чекайте, тільки-но послухайте нарешті: «Шановні глядачі!..» Який глибокий приємний баритон! «...На матчі присутній міністр внутрішніх справ, почесний президент клубу “!!!” пан Х.!» Ох, як невдоволено загудів і засвистів стадіон!
Остап
Він нарешті летів додому, а коли нарешті летиш додому, то хвилини стають годинами, а години — добами.
Рейс Делі—Ташкент—Київ затримували, але Остап навчився чекати, і тому затримка на три години — що таке три години? — не дуже турбувала.
Але ж він поспішав, а коли поспішаєш, то час знову бере в полон. За два місяці подорожі він не зустрів жодної людини з колишнього Радянського Союзу. Остап ішов аеропортом і мимоволі прислухався, але чув яку завгодно: сикхську, хінді, англійську, французьку, — тільки не українську чи російську. «Прівє-єт! Ето я!» — ці раптові слова різко здисонували з усіма іншими, їх вимовляв міцний чоловік, на вигляд років сорока, — в одній руці він тримав мобільний, у другій — алюмінієву фляжку, з якої попивав маленькими ковтками. «Свої!» — промайнула думка, та Остапу чомусь стало незручно підходити, наче хтось невидимий притримав за плече. Дивно: в чужій країні він міг звернутися до будь-кого без жодних сумнівів, а тут, побачивши чоловіка, який, можливо, був співвітчизником, зніяковів. І Остап, замість познайомитись, умостився під стіною на підлозі, вийняв нотатник і почав записувати:
«Я хочу поділитися досвідом повернень. Інколи повернення — важливіші за подорожі. Колись, коли все остаточно набридне, я покладу в наплічник улюблені речі і, ні з ким не попрощавшись, відчиню двері дому з тим, щоб ніколи їх більше власноруч не зачиняти... »
— Привіт, зьома! — Остап здивовано підняв голову. Перед ним стояв чоловік із флягою в руці. — Ти звідки?
— З України, з Києва.
— А-а, з України! А я з Москви! — Чоловік простягнув руку для привітання. — Сергій.
Приємний тембр голосу і приємна зовнішність, які одразу викликають симпатію.
— Будеш? — Сергій простягнув фляжку. — Коньяк! Притому класний, мейд ін Дагестан.
— Давай.
— Тримай! — Сергій коротко приклався до фляжки і простягнув Остапу.
Через годину вони розмовляли, як давні друзі, що не бачилися кілька років, розуміючи один одного з півслова і натяку. Такі зустрічі інколи трапляються в дорозі, залишаючи яскравий і теплий спогад...
— ...і вона мені сказала: «Щастя — це коли у тебе є людина, якій не треба брехати!» Розумієш, як глибоко взяла? Інколи таку людину неможливо побачити навіть у дзеркалі...
— А ти кохав її?
— Так. Але не склалося. А що в тебе? Ти одружений?
— Ні. — Остап зрозумів, що коньяку досить: у голові крутилося, і хотілося багато говорити. — Також не склалося. Я кохав одну дівчину, але вона загинула. Її звали Віра, її разом із чоловіком і сином підірвали на стадіоні під час футбольного матчу...
— Розповідай далі!
— Ми були знайомі давно, майже з дитинства, у неї страшна історія... Неважливо! Тобі це ні до чого...
Правду кажуть, що за розмовами час летить швидше. Особливо, коли повертаєшся.
Він мовчки піднявся в літак. Сергій летів бізнес-класом, і Остап спокійно, без зайвих на найближчі кілька годин розмов, умостився на своєму незручному місці біля запасного виходу. Коли літак нарешті піднявся в повітря і вирівняв курс, Остап дістав нотатник і записав:
Вибух
Вибух. Шалений і яскравий, як протуберанець. Потім тиша. Лише місяць, наче намагаючись відштовхнути від себе міцну невідворотну тремтячу хвилю повітря, похитує в небі золотими рогами невідомої білої істоти. Вона надійно захована від людського ока у всесвітню безодню і продовжує спати. Їй сниться маленьке, зовсім маленьке хлоп’ятко в люльці, яке верещить на всю горлянку, та так, що білій істоті стає його жаль і в неї на очах з’являються сльози. Певне, це зірки на небі, а може, і ні... За мить пізній осінній вечір від світла полум’я перетвориться на день і над містом стане муром крик відчаю і болю, крик смерті, який зіллється в її свідомості з вимогливим криком малечі: «А-А-А-А-А-УУМ!!!»