Єгипет. Шарм-ель-Шейх.
Пляж і сучки. 26.02—4.03.
Чесно кажучи, ніколи не розумів людей, що випираються на сонце посеред дня з однією метою — дістати опіки шкіри різного ступеня та міцний тепловий удар у потилицю. Невже темна шкіра — так гарно і сексуально? Реклама здатна на все — численні клієнти пляжів це підтверджують наочно. Їх не можуть зупинити не тільки поганий стан організму протягом двох діб після сонячних ванн, а й майбутній рак шкіри. Рак нікого не лякає, зате дуже страшно, коли всі засмаглі, а ти ні. Насправді, піруети людської психіки важко коментувати, та й чи потрібні кому взагалі коментарі на початку ХХІ ст.?
Я приїхав до Єгипту про всяк випадок. Чому б і не відпочити, якщо є така нагода і знову немає роботи? Так я казав собі, лежачи біля басейну в затінку під навісом, гортаючи російсько-арабський розмовник і роздивляючись жінок, переважно італійок та росіянок, які годинами пеклися на сонці, а потім облазили, мов паршиві кішки. Я вдавав, ніби сьогодні останній день мого перебування в Шармі, хоча насправді я одразу ж дізнався, де розташований порт, як туди доїхати, чи довго йде пором до Агаби і таке інше. Звісно, трохи боязко взяти й отак-от запросто вирушити в незнайому країну — без серйозних приготувань і довгих розмов. Але, здається, я прийняв це рішення самостійно.
Позиція мами, яка мене так здивувала і збентежила, була суто емоційною. По-перше, сказала вона, мені нічого втрачати, по-друге, подорож може стати корисною і цікавою, по-третє (чи то по-перше?), мама, попри все, вважала батька непересічною особистістю. Я не міг прийняти жодного з цих суто жіночих аргументів, але, як це часто стається зі мною, вирішувати я залишив обставинам і жінкам. Мама просто купила мені путівку в Шарм (я повернув їй витрати) і забрала до себе Бірму, хоча я їй у цьому не дуже довіряв. А обставини були неприємні — я посварився з Наталі через дурну дрібницю: я ненавиджу краватки. Ми повинні були йти на день народження її батька, якогось суворого джентльмена і підприємця, і Наталі наполягала, щоб я надів краватку. Ну, на фіга мені ця ганчірка?! Наталі ніяк логічно не могла пояснити сутності процедури, і врешті все закінчилося скандалом, я начепив щойно придбану для мене розцяцьковану й коштовну краватку Бірмі на шию, і та за хвилину, весело стрибаючи по кімнаті в супроводі жіночої істерики, перетворила ту в лахміття. Я не навмисно, чесно. Звісно, ні на який день народження я не пішов. Мама сказала, що й добре: рано чи пізно краватка чи щось таке інше однаково вилізло б боком. Наталі, коли я їй зателефонував у сподіванні якось залагодити сварку, злісно кинула, щоб я й далі слухав маму і вигулював собаку. Я досі не можу зрозуміти — до чого тут мама і Бірма? Я живу своїм розумом і лише інколи у важливих питаннях раджуся з ними. Я не вбачаю в цьому нічого поганого — прислухатися до свого пса і радитися з мамою. Не треба нікого стикати лобами: кохана — це кохана, собака — це собака, мама — це мама. Я не беру в неї грошей, не залежу ніяким чином, я не мажор і не мамій. Моя мати — розумна жінка, і те, що вона інколи втручається в моє особисте життя, вважаю, цьому особистому життю лише на користь.
Візу в Йорданію я отримав напрочуд легко. У приміщенні перед віконцем для видачі документів стояла фотографія Кучми і молодого короля Абдули, яка давала зрозуміти, що поміж країнами доброзичливі стосунки. На відміну від інших наших закордонних друзів, Йорданія висловила це і прямою дією — паспорт із візою я отримав за чотири години. Від печатки, яка займала чи не всю сторінку, пахло ісламом і пустелею. Увічливий чиновник напхав мені в руки купу різних рекламних буклетів: пустеля Ваді-Рум, Петра, Джераш, Мадаба, — і це вселило стриманий оптимізм. Будь-яка інша інформація виявилася проблемою, знайти довідник по Йорданії виявилося неможливо навіть на Петрівці. Тож країну мені довелося вивчати винятково за поверховими, але все ж таки корисними Інтернет-описами. Я вирішив не морочитися майбутнім маршрутом, хоча, зрозуміло, не міг не думати, куди заведуть мене батьківські примхи. Про всяк випадок я придбав ще й довідники про Ізраїль, Сирію та Саудівську Аравію. Щодо Іраку, то мені і в голову не могло прийти їхати туди, навіть якщо покличе батько. Війна не для мене — пробачте.
До останньої хвилини я не вірив, що замість літака, який прямує до Борисполя, я сяду на пором, який іде в Агабу. Та чим ближче був час від’їзду з готелю «Міріам», тим більше закипала в жилах кров. Я трохи дивувався собі, бо перебував в абсолютно незнайомому стані передчуття неймовірної події. «Без батька можеш не повертатися! — суворо наказала мама в аеропорту. — Привези його або живим, або...» — і засміялася. Прозвучало, як жарт, але, стоячи в черзі на реєстрацію, я розмірковував над тим, що в цьому жарті може бути й частка істини. Можливо, мама відправляє мене туди лише за тим, щоб я повернув їй чоловіка, а собі — батька. Велика місія, але, знаючи матір і наслухавшись останніми вихідними про батьків характер, боюся, простіше відвернути астероїд від планети Земля, аніж примусити їх жити разом. Дивна все-таки штука — життя. І людей, навіть близьких, так важко інколи зрозуміти. Таке враження, що вони грають у якусь гру, з’ясовують свої стосунки, а ми, діти, — лише інструмент. Так я думав, але не був певен, що саме так усе і відбувалося насправді. Хай там як, але тепер, поглядом прощаючись із чотиризірковим єгипетським готелем (максимум 3+!), я з кожною хвилиною все більше й більше відчував неймовірну сверблячку майбутньої подорожі.