Незважаючи на протести гіда, що супроводжував нас до аеропорту, я вийшов із наплічником посеред Шарм-ель-Шейха. Туристи, які їхали зі мною в автобусі, наперебій питали, куди це я зібрався, а я сказав, що єгипетська віза в мене на місяць, то чому б не повештатися по країні? «А як же літак?» — розгублено запитали вони. «Літак? Літак... хай летить, — гордо відповів я, — щасливої вам дороги, Україні — привіт!» Співвітчизники були шоковані, і це надало наснаги. Я хутко і впевнено рушив по курній вулиці, до відходу порома залишалося дві години — не так уже й багато часу. У голові ніби щось перемкнулося: я якось одразу став сприймати навколишній світ інакше, невимушено, легко і весело, наче вітер. Я ніби став іншою людиною, лишивши там, десь далеко в Києві, свої життєві непорозуміння й клопоти, ніби скинувши з плечей важку і непотрібну ношу (хоча зазначу, що за плечима теліпався зовсім нелегкий наплічник, у який я напхав усе, що рекомендував батько, і навіть більше). Переді мною була лише одна мета — добратися до Йорданії. Мабуть, так відчувають себе птахи, коли летять на південь. Усі мої побоювання разом кудись зникли. Я йшов і дивувався, чи я це взагалі? Мені навіть хотілося подивитись у дзеркало, щоб пересвідчитись, але дзеркал поруч не було — і слава богу! — і я йшов не зупиняючись, лише інколи перепитуючи дорогу, хоча по спині струменів третій піт. Я йшов до порту, єдиної речі у світі, яку я хотів побачити якнайшвидше.
(Одразу хочу уточнити щодо мови: я спілкувався з місцевим населенням чудернацькою сумішшю англійської та арабської, але основні меседжі я надсилав жестами. Ми чудово розумілись! Хіба що важко було потім удома відборкатися від звички переконливо махати руками перед обличчям співрозмовника і зображувати пальцями предмети. У нотатнику я наводитиму діалоги такими, якими вони були в моєму сприйнятті.)
Приблизно за півгодини я без проблем дістався порту і, просто шаленіючи від легкості першого досвіду, звернувся до вартового з питанням, де сам пором і куди йти за квитками. Маленький вусатий араб з автоматом уважно й не кваплячись подивився на мене, запитав, звідки я, потім помовчав трохи, набрав по локальному телефону боса (він потицькав пальцем у телефон, підморгнув і сказав: «Один момент, спитаю в біг-боса!»), а я крутив головою навсібіч і дивувався, що навколо немає людей. «Або вже зайшли, або ще не прийшли, або...» Піт на спині миттєво став холодним: думка, що порома може й не бути — господи, це ж Єгипет! — чомусь аж ніяк не спадала. Я не мав жодного плану щодо такої ситуації, а коли в мене немає плану, то я дуже нервуюсь. Я важко сів на наплічник і закурив сигарету. Охоронець нарешті вийшов із будки, стрельнув кілька сигарет і підтвердив мої найгірші передбачення — порома сьогодні точно не буде. Його точно не буде і завтра. Можливо, він буде післязавтра, але це не точно. А от що точно, так це те, що я не знав, що робити далі. Звісно, в Єгипті з грошима не пропадеш, зрештою, ще можна на все плюнути, доїхати на таксі до аеропорту і встигнути на літак... «Ходімо до біг-боса: він добре говорить англійською, він тобі допоможе!» — раптом сказав охоронець. За мною прийшов ще один араб з автоматом (немає сенсу писати весь час «араб-араб» — там усі араби, — тому я писатиму про них, як і про всіх інших людей). Бос, як і належить босу, був товстим і з вусами, чимось схожий на Саддама Хусейна, — за подорож я бачив багато людей, схожих на Саддама Хусейна. Очевидно, серед арабів це поширений тип. Біг-бос детально розпитав, звідки я, куди їду і чого хочу. Я не менш докладно — наскільки міг — розповів, що я з України, їду до Йорданії до батька. «Твій батько — араб?» — здивувався він. «Ні, але він довго працював на Середньому Сході військовим аташе, потім звільнився і залишився там жити», — сказав я правду. «Он як! — знову здивувався біг-бос і розгублено погладив вуса. — Пором до Агаби йде з Нувейби кожного дня о третій — сьогодні ти вже не встигнеш. До Нувейби звідси недалеко, сядеш на рейсовий автобус і доїдеш, автовокзал поруч». Автовокзал він спочатку назвав: «гарадж», а потім уточнив: «бас-стейшен», але я й без перекладу зрозумів, що «гарадж» — це автовокзал. Слова — найменше, що цікавило мене в житті, мабуть, тому я так і не досяг маминої мрії досконало вивчити англійську. Мені довелося пошкодувати про це в перший же день, не кажучи про інші. З розмови з біг-босом я виніс ще один урок — не треба детально розповідати про справжню мету своєї подорожі, це викликає подив, зайві запитання і марнує час.