Єгипет. Нувейба.
Єврейські діти, Пурім, порт. 4—5.03.
Невеличкий «гарадж» охороняли бронетранспортер і кілька людей у чорному. Вони стояли за мішками з піском — такий собі дот, з якого стирчав великий кулемет. Такі заходи безпеки вживалися проти ісламістів, які інколи викрадали туристів. Та, наскільки я можу судити з повідомлень ЗМІ, тут значно більше людей гинуло через недбалість і нехлюйство єгипетських водіїв, ніж через терористів.
Рейсовий автобус здавався привидом пустелі — я такого ще ніколи не бачив: скло лише на лобовому вікні. Коли він їхав, то з ним їхала й половина пейзажу, який автобус забирав, мов долонями, своїми порожнечами-вікнами. Наче їде велике дзеркало на колесах. Такий ефект я бачив, здається, на картині Сальвадора Далі. Кругом із піску стирчало каміння, лише інколи праворуч виднілося Червоне море. Ми проїхали, не зупиняючись, мимо порту, водій махнув головою і сказав мені про це. «Тут ти ніде не переночуєш, — мовив він, — треба їхати в місто, тут неподалік, кілометрів за п’ять». Незабаром водій зупинив автобус, і всі вийшли біля якоїсь будки, яка, як виявилося, правила за автовокзал. «Ага, — з усмішкою подумав я, — тепер розумію, для чого батько запропонував узяти намет!» Пішки я дістався окраїни Нувейби і за якийсь час натрапив на гест-хаус із дивною назвою «Блакитний птах», де за копійки влаштувався переночувати в маленьку кімнату з бетонною підлогою, на якій лежав лише товстий матрац.
Стемніло рано, в Єгипті в березні зима. Утомлений нервовим і незвичним днем, я налаштувався був заснути, коли в кімнату ввірвався дикий шум і вереск. Я виліз зі спальника й пішов до торговельної лавки, де син хазяїна «Блакитного птаха» Ахмет і ще кілька арабів пили чай. Я теж попросив чаю і запитав, хто це так верещить у дворі? «Це підлітки з Ізраїлю — Пурім справляють. Бачиш, на березі горять вогнища?!» Я трохи здивувався, що євреї отак запросто справляють свій Пурім в арабській країні, але Ахмет лише знизав плечима, мовляв, нічого не поробиш — бізнес є бізнес, і взагалі, це ж краще, ніж воювати, чи не так? Важко не погодитись, але й примиритись із тим, що під дверима п’ють пиво, курять марихуану й обіймаються підлітки, хай і єврейські, теж важко. Я повернувся в кімнату, ще трохи послухав лемент і вже збирався вийти і нагримати на дітвору, але доки добирав слова — якою мовою і що саме сказати, — міцно заснув.
Так минув мій перший день подорожі, у якому не трапилося нічого особливого і дуже цікавого, але я описую перші враження так докладно навмисно: це був саме перший день. Він закарбувався в пам’яті чітко і, здається, на все життя — мій перший день у новому статусі. Здавалося, весь навколишній світ змінював до мене ставлення. Я раптом із заможного (за місцевими мірками) жирного буржуа, що грів пузо біля басейну дорогого готелю і витріщав очі на піраміди та інші могили фараонів крізь скло автобусів, скуповував дебільні сувеніри за шалені гроші, з якого зідрати бакшиш, тобто вициганити зайвий долар чи фунт — справа честі для будь-якого єгиптянина, перетворився на самотнього мандрівника з наплічником на спині. З такого тут теж ніхто не проти мати зайвого зиску, але цей зиск уже ділився навпіл із бажанням допомогти. І чим далі на Схід я пересувався, тим більше зростало це бажання в людей, а бажання обідрати мене, як липку, навпаки, займало в їхніх головах усе менше місця.
(Зрештою, в моїх подорожах траплялися такі дні, коли я не витрачав ані цента. Мене годували, поїли і вкладали спати просто так, навіть у магазинах мені інколи дарували речі, але про це я розповім пізніше, бо мені час на пором.)
До порту на старенькій «тойоті» — джипі вантажного типу (насправді, машина мені сподобалася — у нас таких немає: мабуть, суто східний варіант) — мене довіз старший брат Ахмета — усього за два долари. Він це робив з такою радістю, що я зрозумів, що переплатив, але торгуватися було пізно.