«Щурі вельми люблять медяники. Сі шматочки затруєні. Не раджу коштувати», – і зник у своїм святилищі.
І полювання ішло своїм тягом з ще більшим запалом. Цілий поклад був покритий задрасненнями і пятнами. Всі лапки працювали механічно. Вигинули всі щурі – тільки рудого щура ніяк не можна було спіймати.
Забобоний Прокіа почав навіть хреститися на вид рудого щура: «Ей коби він на нас якої біди не напровадив!» Але якої біди – про се не хотів говорити.
Шкіпер побачив, що так дальше не йде, коли сьому не зарадиться, то всі готові покинути корабель. Скликав цілу залогу і сказав:
«Я знаю, що ви не дуже псотники[6], але все таки поклад корабля має за богато дір. Певно, що се з вини щура. Хто його вбє, дістане карбованця і три дні берегового в Одесі. Тож ідіть і ловіть, а передівсім не руйнуйте «Соловейка».
Від тої хвилини залога перемінилася в гончих псів. Про сон не було мови. Всі полювали. Лапки доведено до крайної досконалости. Але щур не попадався. Остаточно всі рішили, що щур має більше дотепу від них усіх, але все таки силкувалися, як небудь перехитрити щура. Три дні дув міцний вітер, кораблем качало і кидало, буруни заливали поміст, лапки прийшлося поховати. Треба було звивати і наставляти вітрила, роботи було повні руки, і залога забула за щура. Щур більше не показувався, Може змила його яка хвиля у море? Показалася Одеса. Шікіпер стояв на капітанськім містку. Із пристані виплив маленькни пароходик і взяв «Соловейка» на буґсір. Наче люлька пакала машина пароходика, і беріг скоро приближався. Звинено всі вітрила. До камінної греблі оставало ще кілька сяжнів. Ціла залога в найбільшім порядку стояла на своїх місцях. Враз із кухні роздався страшний крик. Двері вискочили з завіс і на помості показався кухар зі своїм страшним «скорпійоном» у руках. Перед ним біг величезний рудий щур. Тут-тут мав кухар завдати йому смертельний удар, але за кождим разом щур забігав за щоглу. Всі покинули свої становища. Хто що мав, хватав у руки і біг бити навісного щура. Щур миттю видрапався на щоглу і побіг першою рейкою. За ним кинулися усі: виходу щуреви не було. Там мусів згинути. На переді був зручний кухар зі скорпійоном у зубах. Тільки Прокіп не брав участи в полюванні, Він одинокий не покинув свойого становища. Стояв із линвою в руках і тільки дивився до гори. Шкіпер даремно свистав і кричав могутнім басом. Ніхто його не слухав. Бувають такі хвилини, що прикази прямо не доходять до слуху. Товпа на набережній теж зацікавилася незвичайним видовищем: ціла залога бігла за одним щурем, що станув собі на кінчику рейки на задні лапки і дивився одним оком чи далеко ще його переслідовники. Другим оком мав цілком що иншого на гадці.
«Бий його! бий!» гукали моряки, що стояли позаду кухаря.
«Бий його!» гукали моряки на березі. Пароходик видав протяжний свист. Його завдання було скінчене; барка причалила до берега.
Кухареви схибнулася дещо нога, але помимо того завдав страшний удар. Хибив щура, але цілий жмут цьвяхів поцілив Прокопа, що сповняв твердо свій обовязок, прямо в плечі. Три крики роздалися рівночасно: кричав цілий «Соловейко», кричала ціла набережна, а Прокіп ричав. Щур спокійно плив до берега.
____________________
Рурикова слава
(Після переказів старої Едди)[7]
В давніх часах, коли пташки співали про будучність, а святі річки шуміли в низ із небосяжних гір, Гельґа привела на світ хороброго Ґроерекра. В ночи прийшли Норни[8] на замок, щоб означити мету життя королівському синові. Міцно натягнули нитки долі, так що над замком загудів вихор. У світлиці місяця сплели золоті нитки; їх кінці заховали на південь і схід, щоб туди повести короля. Одна Норна кинула нитку на південь: «На віки буде сильною».
Ворон сказав до ворона на висохім дереві: «Родиться королівський син у шоломі, прийшов наш день, потішить трупами вовків! Радіймо»!
І нарід тішився бо герої говорили: «Прийшов наш ватажок».
Покинув батько гамір боїв, дав свойому синови імя Ґроерекра (Неспокійного), не дарував ні замків, ні земель, тільки вложив до колиски свій меч: «Ось тобі, сину мій, найдорощий меч, кований золотом, нищитель щитів; в нього на ручці чудесний перстінь, на лезі душа, на вістрю жах, земля злита кровю, його жало на смертельнім кінці».
Виріс Ґроерекр на грудях друзів, наче ясінь у сяєві сонця. Швидко взяв до рук важкий меч. Не дав йому батько довго ждати на битву. Шіснадцяти літ від роду положив твердого Сіґфріда, що довго володів краєм і мечем. Прибігли сини Сіґфріда й вимагали окупу: стали і золота, але герой крикнув: «Буря сірих списів на вас і гнів Одіна!» Поспішили герої на місце для бою; там розбито мир: збігалися на трупи голодні вовки.
7
«Старша Едда» (також «Семундова Едда» («Sæmunðar Edda») або ж «Поетична Едда») – найдавніша збірка епічних творів ісландської літератури. «Старша Едда» поєднує численні міфи й легенди скандинавського культурного простору часів Середньовіччя. Деякі сюжети і персонажі мають паралелі в англосаксонській і континентальній германській літературі. Петро Франко у стилі «Старшої Едди» розповідає епізоди з історії Київської Русі.
8
Норни – в германо-скандинавській міфології три жінки, чарівниці, які володіють чудодійним даром визначати долі світу, людей та навіть богів.