Сів спочивати Ґроерекр під орлиною скелею: знищив увесь рід Сіґфріда! Надійшла громовиця, серед блискавиць станули Валькірії у крівавих панцирях із огниками на кінцях списів. І запитав Ґроерекр геройку із півдня: «Чи поїдеш на ніч до лицаря»? Гей, як зашелестіли тятиви на луках! Але сказала з коня геройка: «Инше задумуємо, як пити з рога в твойому товаристві, з тобою, що розбиваєш панцирі. Заручив мене батько Годбродови, грізному синови Ґранмара. Прийде незабаром по мене, коли не станеш проти нього в бою або не відіб’єш у батька». «Не бійся, як довго живу, не промине буря боїв, не дбай про гнів батька і ворогування племени, гарна дівчино, будеш жити зі мною, ти бо королівського роду, і дібране наше подружя».
Післав король післанців у весь світ: «Купи золота для героїв і синів героїв. Кораблі коло Змиїного острова»! Приплили золотом прибрані судна вікінґів.
Запитав Ґроерекр керманича: «Йорліфе, що кажуть герої?» «Тяжко», відповів той, «з судна почислити всі змиї, але зібралося із двадцять сотень щитів. Щаслива буде наша війна».
Скинув шатро керманич так, що побудилися завзяті лицарі і князі. Високо піднято шелесткі вітрила у варинськім заливі. Плеск весел і брязкіт зброї роздавався по морю. На південний схід гнала фльота короля. Гомін ішов, коли сестри хвилі стрічалися із довгими кораблями. Вище казав підняти Ґроерекр вітрила, хоч страшні морські доні геть, геть попустили поводи своїм запіненим коням із білими гривами, Але воздухом гнала валькірія Сіґрун і берегла кораблі. Дужими боками вирвався змий короля із морських обіймів. Заки сонце зайшло, побачили лицарі фінський залив.
Вороги пішли тимчасом на розвід, а Ґудмунд виступив і гукнув: «Хто королює над цим народом? Хто веде на сушу цих страшних борців?» Тоді Москійотлє підняв свій червоний щит і гукнув: «Оповідай про це, коли будеш вечером кормити свині і собаки, прийшли з півночи вовкулаки завзяті до бійки. Знайде тут Годброд Ґроерекра, лінивого до втечі, що вже частенько годував супів трупами, а ти досі цілував служниці при жорнах!» Гудмунд гукнув і собі: «Та то ти заїдав вовче харчування і вбивав братів. Ти висисав вовкулакою рани!» Москійотлє гукнув: «Ти був відьмаком, ти бабію поміж валькірами. Адже ми разом сплодили девять вовченят». «Де ж там, ти не міг бути батьком вовченят, бо відняли тобі мужеськість, дівки Норвегії, ти рабе. Чи хочеш іще більше чути?» Москійотлє відповів: «Радше погодую твоїм трупом круків і кину твоє мясо собакам і свиням на жир; хай чортиця лається із тобою».
Виступив Ґроерекр і гукнув: «Радше би вам обертати в бою мечами, чим тут язиками. Доказали сини Ґранмара, що не бракує їм відваги витягати мечі». Задріжав воздух, коли лицарі гнали коні по росистих долинах і темних лісах. У дверях замку стояв Годброд з шоломом на голові і побачив своїх приятелів: «Чому лежить гнів на обличчі цих героїв?» Післанці відповіли: «Швидкі кораблі наче олені повернули до суші; богато миготіло щитів і весел, це дивний геройський нарід Руси. Висіли десяти купами й лишили морських потворів у заливі. Могутню силу мав Ґроерекр і не завагається перед битвою». Годброд гукнув: «Хай їдуть післанці до народніх зборищ, хай біжать до Сесвеґ, до Муну, до Туокум. Хай спішать усі, що ще можуть підняти огненний меч. Дамо вовкулакам відсіч».
Як блискавиці стрінулися мечі на побережі. Ґроерекр був перший у бійці героїв. Твердим зерном стало його серце. З хмар прийшла його боронити валькіра Сіґрун. Зміцнів шелест списів! Гукнула валькіра з хмарового коня до героя: «Слава тобі, Ґроерекре, королю Руси, ти натішишся своєю дружиною і своїм життям; бо побив ти всіх своїх ворогів. Одержиш тепер золоті перстені і мене горду валькіру. Скінчилася січа!»
Ґроерекр здобув жінку і країну.
Але дружині було тісно на побережі. Героїв тягнуло до нових боїв. Післав Ґроерекр Гельґа на потаємні розвіди горі рікою до озера Ільмен. Панували тоді в Новгороді могутні князі Аскольд і Дир, скорі до бійки, ліниві до втечі, герої у боях за золото і славу. У сварці повбивали вони героїв Руси і не дали за пролиту кров окупу. Коли Гельґе вийшов з замку, стрінув пастуха і сказав до нього: «Йди, скажи Аскольдови і Дирови, що тут був Гельґе з дружини Ґроерекра і оглянув замок. Мав на собі сірий панцир і його вважали за Даґаля, сина конюшого Вавінґа». Коли це почули брати, післали погоню, а Гельґе не міг інакше вратуватися, як одягнувся за служницю і став молоти на жорнах. Даремно шукали за ним люде братів. Тільки Сліпому видалася служниця підозрілою, і він сказав: «Ясні й гострі очі має служниця князів, меле аж млин розлітаєтся! Князь меле на жорнах! Цій руці меч привичнійший, як держально жорен». Але Вавінґ сказав: «Нічого дивного, що жорна гудуть, коли меле князівська служниця, була валкіриєю, що їхала понад хмарами, геройська в бою, відважна на морю, заки не полонили її князі. Тому в неї такі люті огнисті очі».