Інженірови Петренкови додано двох моряків, і в товаристві одного кочівного племени Самоєдів[11] мав «перейтися» кілька тисяч кільометрів.
При світлі полярного сяєва маленький відділ помчав на південний схід. Увесь маєток лежав міцно завинений у полотно шатер на санках, запряжених ренами[12]. На переді санок клячав Самоєд з довгим бичем у руках. Рени бігли з дивовижною скорістю. Що кілька годин ставали, щоби рени могли напастися. Тоді ренів пильнували велитенські люті собаки, подібні до вовків. Через два тижні все йшло гаразд. Рени на стоянках легко добували мох, з шатер доходили веселі голоси, і вожд племени Коварок клепав подорожніх приязно по плечах. Сливе на кождій стоянці Петренко враз із матросами розпалював велитенське огнище над берегом річки, де, як сказав Коварок, була піскова мілина, і коли жар доходив до піску розсліджував його уважно. Промивка сливе завсігди давала золоті зеренця: але скількість усе була за мала, так що правильне добування напевно не було би оплатилося. Як тільки позволяла погода, Петренко знимав ґеоґрафічну ширину і довжину. Плян дороги та всі спостереження записував пильно в деннику.
Але Коварок успокоював Петренка:
«Чекала, чекала, прийшла до Утенґа, побачила золото!»
«А як далеко до Утенґа?» допитувався Петренко.
Але сього Самоєд ніяк не вмів пояснити. Він з того місця ніколи ще туди не ходив: «Багато, багато ренових пасовиськ!»
Аж де далі справа погіршалася. На рени кинулася пошесть. Петренко давав з початку ліки, але коли їх забракло, рен почав падати за реном. Над табором розпука розтягнула свої руки. Коли рени йшли на пашу, весь час греміли бубни і тужно-тужно грав флєт. То шамань племени відганяв злого духа. Але, як міг його відігнати, коли їх було аж трьох? Білий чорт завше приносить нещастє. Се вже шамань давно вкладав у вуха громаді. Досі якось не вірили. Адже білі не зробили їм нічого злого. Заплатили за провід. Полювали дичину і ділилися з ними. Коли на полюванні білі медведі кинулися на героїв та побили богато собак і важко ранили найвідважнійшого Великого Оленя, прибіг Петренко на поміч, і хоч не мав набоїв у рушниці, одним ударом ножа розпоров медведя і спас героя. Рана від ліків скоро загоїлася, хоча шамань приписував се діланню своїх замовлень. Але тепер! Супроти страшного нещастя, яке невмолимо насувалося, треба було щось робити. Добродушні погляди Самоєдів перейшли в холодні, потім недовірчиві, ба навіть ворожі. Коли Товаряков, один із матросів, убив розривною кулею білого медведя та повідомив про се Самоєдів, ніхто не рушився, щоби привезти здобич. А всі знали, що мясо вже давно скінчилося! Товаряков повідомив про се команданта. «Е, нема що робити. Цілого племени не переконаєш!»
«Як думаєте, Іване Івановичу», озвався другий моряк, «чи не ліпше би цілком відділитися і самим продовжати дорогу?»
«Куди? Адже не знаємо дороги. Наші військові мапи вказують за богато порожних місць. Тай що значить на мапі? Позначені тільки великі ріки та шляхи. Малих озер та річок ще досі ніхто не почислив. Ми маємо ціль перед собою і мусимо її осягнути».
11
Самоїди, самодійці, – загальна назва корінних сибірських народів: ненців, енців, нганасан, сількупів і нині зниклих саянських самодійців (камасинців, койбал, моторців, тайґійців, карагасів і сойотів), які говорять (або говорили) мовами самодійської групи, що утворюють разом із мовами фінно-угорської групи уральську мовну сім'ю. Більшість самодійських народів (ненці, енці, нганасани, селькупи) проживає в Ненецькому автономному окрузі, Архангельській області, Ямало-Ненецькому автономному окрузі, Тюменській області та Таймирському Долгано-Ненецькому районі Красноярського краю.