«Собак не можна напружати за надто, бо пічнуть падати, а тоді ми пропали».
Товаряков тільки люто подивився на свого супірника і затиснув п’ястки, але не осмілився кинути на значно сильнійшого противника. Справа ще погіршилася, бо коли Товаряков не міг нічого зробити комендантові, мстився на Любченкові, коли оставали самі. Любченко мусів носити воду, розпалювати, варити, направляти одежу і упряж, ставити шатро, обкидати його снігом, а Товаряков підганяв його кпинами, а то й штурханцями. Якась гордість не позволяла Любченкові скаржитися перед Петренком.
Здоровлєе досі не покидало подорожніх, але коли запаси взяті з корабля почали вичерпуватися, червоні щоки Товарякова зблідли скоро. Помимо доброго прикладу команданта ніяк не міг звикнути до полярної їжі: трану і мяса. По двох місяцях його щоки почали пухнути: перші обяви цинги. Враз із недугою його характер ще погіршився. Особливо часто насміхався з Любченка, що все ще не міг глядіти як Зерно клалася побіч Петренка.
«А, та се тобі зависно», кпив з юнака моряк, «ти би мабуть і сам не був від того, ге, ге, ге!»
«Мовчи, а не то...» і малі пястуки затискалися, а очи блищали.
«А ну, ну, та ти навіть до дівчини не доберешся», кпив немилосердно моряк. З дня на день положення гіршало. Любченко не міг терпіти присутности не тільки моряка і Зерна, але також Петренка. Сидів у своїм кутку і латав одежу. Коли глянув, то все з нахмареними бровами. Особливо ненависно глядів на чорноволосу Самоєдку з дещо скісними очима, що ні на крок не відступала від свойого пана. Раз навіть Петренко помітив як Любченько потряс ножем за Зерном.
«І до чого та зависть дійде?» думав собі Петренко. Помимо морозів і снігів подорож посувалася. Повернули на схід і по трьох місяцях станули перед кварцяними скелями, що давали чудовий захист перед диким, жахливим вітром, що наче чорт дув з півночи. Ах! як любо спалося у затишній сніговій хаті. Петренко писав денник, а прочі учасники були заняті своєю працею. Зерно пішла з сіткою до річки, де була пробита полонка. Петренко записував і думав, як то колись будуть читати сі записки та гордитися ними, як героями, що відкрили копальні золота, а вони... всі разом і кождий з окрема! кілько то вони мають хиб і недостач! От хоч би взяти того Товарякова. Чи ж се не худобина? Чи не найліпший ще, поміж ними отой так званий дикий Самоєд, той правдивий герой тої тундри? Петренко підняв голову: ні, його ще не було з полювання. Тільки завдяки йому виправа досі не пропала. Моряк почав знов кпити і насміхатися з Любченка, що не стерпів, і вибіг з хати, кинувши якесь прокляттє крізь затиснені зуби. Петренко, з примусу психольог, знав, що такі дикі очи не ворожать нічого доброго. Але що міг зробити? Треба було довести виправу до кінця. Схилив голову і знов почав записувати. Враз через шум бурі дійшов до слуху моряків якийсь крик. Мусів бути страшний, коли заглушив навіть на хвилину північного демона. Крик, крізь який почувалися розпука і жах, наближався. Враз у хаті наче на крилах того крику появився Любченко. Його обличчє було смертельно бліде, очи разширені, уста посинілі. Враз підняв руки над головою і зі страшним стогоном кинувся на свою лежу. Моряки наче задубілі дивилися на шкіру, що прикривала вхід, наче би там мала появитися розвязка. В дверях станув Олень.
«Зоря. Зерно Кедру. Вбита. Коло полонки. Кров, кров, кров». Його руки дріжали. З грудий виривався не то стогін, не то рев медведя.