Всі три побігли через рев бурі на річку, де коло полонки лежав труп Зерна. Одежа була майже зірвана з грудей, і груди розпанахані аж до серця її власним великим ножем. Лежала серед калюжі червоної крови. Самоєд почав над трупом голосити свої заклинання.
«Любченко!» сказав моряк.
Справді! хтож инший міг би се вчинити? Подорожні находилися серед безконечної пустелі. Се мусів бути Любченко. А одначе той страшний удар? Петренко положив руку на плече Самоєда.
«Брате. Ти будеш пімщений!»
Але се запевнення не подобалося Самоєдови. Сеж був дикун. Потряс головою. Пімста? Хто говорить про пімсту? Тільки судьба рішає і злі демони. Прогнівив злих, а не вблагав добрих. Може тим, що прилучився до білих? Мусить тепер похоронити її в найкращій одежі на олени. Такий звичай в їх роді! Вбє оленя але не людину. Справедливість? Ні, ні, не хоче справедливости. За три дні відбуде похоронний обряд, а тоді підуть дальше.
«Так, Оленю, остав справедливість білих. Око за око, зуб за зуб. Се наш закон». Самоєд похитав головою і попав у цілковиту апатію. Моряк відтягнув Петренка, і оба подалися до хати. Що робити з убийником? Віддати в руки справедливости? Але ж бо до тої справедливости ще з пятьсот кільометрів, принайменше до парохода.
«Що задумуєте зробити, Іване Івановичу?» запитав моряк, коли зайшли в тишу.
«Він божевільний. Се ж на холодно було би звірством, а прецінь Любченко хоч горячий, не здатний на се».
«А зависть?»
Оба замовки і переповзли на руках і ногах через вузкий і низький прохід, З їх приходом Любченко схопився з лежі і скрикнув безтямним голосом:
«Що там сталося?»
Побіліле обличче Петренка було грізно нахмарене, але моряк кинувся на Любченка з затисненим пястуком!
«А ти безличнику!»
Одначе Петренко спинив моряка!
«Остав, се моя справа!» і звернувся до Любченка:
«Ми як раз бачили Кедрове Зерно, зарізану в звірський спосіб, як се дуже добре знаєш?»
«Зарізана?» Любченко вимовив се слово з таким жахом, що моряк знов хотів кинутися на «того нікчемника».
«На жаль, нема сумніву що до особи вбійника», продовжав Петренко, «і ми обіцяли Самоєдови справедливість. Нашу справедливість! кров за кров».
Любченко почав дріжати і глядів то на одного, то на другого, наче не розуміючи. Підняв обі руки до голови, приложив до горла наче для борони і простогнав:
«Я… я…»
Спокійно, тихо продовжав Петренко:
«Вправді тут у пустелі до справедливости далеко, але де є двох европейців, там хочуть її бачити. Чи ти маєш свій револьвер? Або може маю позичити тобі свій?»
Майже діточі очі юнака видивилися на Петренка. Запанувала на хвилину мертва тиша. З трудом проговорив, ковтаючи:
«Чи думаєте, – хочете, щоби я сам себе?»
Петренко спустив очи до землі. Чи ж сі очи того юнака знали що небудь про злочин? Але мертва Кедрове Зерно кричала о пімсту. Чув її голос в ухах. Дзвенів як пошум фуґи. А грубий голос Товарякова вдарив як обух:
«Кров за кров. Ось наш закон. І коли ти не…»
«Але ж бо я не зробив сього», прошептав Любченко.
«Отже хто? ти драбе[13], може Олень?» Любченко звернувся до інженіра:
«Чи вірите дійсно, що то я зробив?»
«Мушу. Бачиш, ти зробив се в нападі якогось божевілля, на вид ненависної дівчини. Так діється у всіх майже злочинах. Се не зміняє ані факту, ані кари. Чи тут, чи там на пароході. Чи хочеш чекати аж на парохід?»
Але Любченько хлипав важко. «Ви сього не зробите, прецінь то не я. Я думав що ви мій приятель. Я...»
«Аж недобре меві робиться!» гукнув Товаряков, але Петренкови зробилося жаль того хлопця із тими лагідними очима. Таж він не почував цілої грози поповненого злочину і не відчував страху перед смертю. Вразило його тільки жадання команданта наложити руку на себе самого. Дійсно дивне жаданнє… приятеля.
«Я ж хотів облекшити тобі судьбу», сказав Петренко.
«Розумію, але ж бо я не вчинив сього».
Оба не були приготовані на таку оборону. Сподівалися усього иншого. Се була якась глупота.
«Та чи ти знаєш, убийнику, чого ти хочеш? Ти дійсно бажаєш, щоби ми тягнули тебе, проклятого злодюгу, цілі місяці з собою аж до правдивого суду, що все одно тебе повісить?»
«Так», сказав юнак, «не наложу на себе руки, щоби вам догодити».
Товаряков дико розреготався:
«Пожди, я вже доведу тебе до того, що зміниш погляд. Життя затяжить тобі дуще чим смерть».
«Не смієш мені нічого вдіяти, бо ще раз кажу, що я невинен».
Потяглися довгі, довгі ночи. Навіть ярке північне сяєво не розпорошувало тої темряви, що налягла на тих трьох подорожників.