Морякам аж мороз пішов поза плечима. Злі знаки множилися. Велике вітрило само собою відвязалося на горішнім кінці, Семен скотився долі сходами в трюм, щурі в білий день бігали по чердаці, Прокіп забув клясти і плювати що пять хвилин, так що Буґшпріт не міг наставляти свій годинник. Одним словом якесь лиховісне прочуття охопило цілу залогу.
«Коби скоріще до Одеси», зітхали моряки, «тоді вже щурам буде амінь. Вітер, як на те не квапився сповняти бажання моряків, хоч і як світив шкіпер лямпаду перед образом св. Миколи. В кінці було сього шкіперові за багато, і його могутній бас роздався на весь корабль: «Юнго, гаси лямпаду! бач вітру не ма!»
Кухар увесь вільний час ходив по помості з линвою у руках. На кінці линви привязав жмут велитенських цьвяхів. Горе щуреви, якого влучив жмутом по хребті: відразу робився шницлем. Зате цілий поміст покрився шрамами і пятнами, що аж скребли за серце старих моряків, які можуть глядіти тільки на чистенький і гладесенький поміст. Але кухареви з відомих зглядів ніхто не важився про се згадувати, раз що се людина з вищою освітою, а по друге, всяк, навіть дядько шкіпер, любив гарненько пообідати.
Щуряча язва так розпаношилася, що морякам уже й курення не помагало, і вони почали занедбуватися у сповнюванні обов’язків. Дядько шкіпер не міг не помітити сього, і прикази лунали з чердака куди різкіще.
Повний місяць зазирнув в ілюмінатор і розбудив дядька шкіпера. Легенький вітрець рівно тручав барку, і дядько окрім звичайного скрипу бльоків не почув нічого. Корабельний хронометер показував північ. Дядько шкіпер вийшов на чердак, щоби подихати свіжим воздухом. Ніч була ясна і чудова. Вітрила були повні, хоч вітер не качав кораблем. Коло колеса непорушно наче камяна статуя стояв Прокіп. Вогонь його люльки жеврів наче світлячок. За кораблем простяглася доріжка. Дядька здивувала повна тиша. Адже звичайно чергові говорять собі на помості, чується в ряди годи регіт та сміхи, заграє чародійна сопілка, або навіть хтось затягне пісні, або танцює. А тепер тихо хоч маком сій. Що се таке? Дядько тихесенько зійшов босоніж на поміст і тямлячи на зрадливі двері до кухні, подався на бакборт попри рятунковий човен. У яснім сайві місяця поміст виглядав таємничо, куди не глянь видно було віка зі скринок на сухарі, підперті одним боком на патичках. Патички оскільки шкіпер міг доглянути були привязані дротами до... Очи шкіпера побігли в напрямку дротів, що блестіли металічно, геть аж до керми, де зза борта виглядали голови моряків, що тримали дроти в руках наче вудки. Коло кождого сторчав держак. Шкіпер помітив, що коло кождого держака звисав важкий жмуток цьвяхів. Під кождим віком лежали незвичайно приманчиві річи: шматки хліба, сала, а навіть коштовного цукру. Не важко було догадатися, що се були лапки на щурів. Крізь відхилені двері кухні виглядали блискучі очи кухаря. Враз помітив шкіпер на помості величезного рудого щура. В людськім розумінню поводився дуже безлично: ходив преспокійно поміж приманами, шкрябився лапкою у карк, ставав на задні лапки і нюшив на всі боки. Здавалося, що кпить собі зі своїх лютих ворогів і тих усіх нездарних людських хитрощів. Раптом щур мабуть хотів зробити приємність і людям та почав забігати під лапки. Дроти почали дріжати, але покищо ніхто не важився потягнути, бо рухи щура були надто скорі і неожидані. Та ось шур майже спинився під найвищою лапкою. Шкіпер почував, що тепер рішиться. У воздусі зависло крайне напруженнє. Ще секунда і… двері кухні відхилилися і воздухом свиснув жмут цьвяхів. Одначе кухар не обчислив добре віддалі. Не досягнув щура. Всі лапки самі собою затріснулися, і раптом усі моряки стояли коло кухаря та лаяли його на всі заставки.
«І чого се ти зі своїми цьвяхами, як Пилип з конопель вирвався?»
«Та хиба ж це твоя лапка була?» допитувався властитель лапки.
«Ех, не витримав», з найвищою погордою сплюнув поміж зуби Буґшпріт. Пригноблений кухар зник за дверима своєї кухні, і поміст поволі успокоївся.
На другий день приємний запах добувався із осідку музи кулінарної штуки.
«А я вам кажу», сказав Семен по зрекоґноскованню воздуха довкруги кухні, «що се кухар хоче поправити вчорашню невдачу і напік нам медяників». Се потвердив ніс Буґшпріта, і ніхто більше не сумнівався. Але обід прийшов і минув, а медяників не було, вечеря прийшла і минула, а медяників ні сліду. Ніс Буґшпріта витягнувся іще довше, оскільки се було можливе. По восьми склянках зміна завважила на помості малі кульки, розсипані по всіх усюдах. Се були кришки медяника. Кола моряки висказували свої обурення, отворилися двері кухні, і кухар промовив: