Увечері ми гуляли по садку. Попереду йшов старий, а я за ним, а за нами Гапка і Марта. Гапка раз у раз кидалась то у той бік - підняти суху гіллячку, то у цей бік - сполохнути горобців; Марта йшла, опустивши головку.
Минув ще день - Марта усе смутная. Я став мислити, що краще мені буде додому завертати, а сам собі кажу: «Зажди ще, Тимоше, зажди ще трошки, брате!» - і зажидаю...
По обіді ліг старий спочити, а я сидів сам у кімнаті, коли увійшла Гапка хутенько.
- Пішли б ви у садок прогулятись - ходімте, я вас проведу.
«Чи не знаю сам дороги - чого докучає?» - думаю, йдучи за нею.
- Де ви там? - крикнула Гапка.
- Я тут, - одказала Марта з-за дерев.
- Ходіть-бо сюди - хутенько-хутенько!
Марта хутенько вийшла на стежку; побачивши мене, зчервоніла і зупинилася.
- Оце гость скучав сам, - каже Гапка та й побігла, набігці говорячи: - Мені дуже ніколи.
А у мене в очах усе тільки кружки, кружки червоні… здалося мені, що Марта втікати од мене хоче.
- Куди ж ви втікаєте? - питаю. - Заждіть трошечки
- Може, ви не знаєте, - промовила вона до мене, - що я вас не хочу. Мене не слухають.
Очі в неї сповнені були слізьми.
Я зовсім сторопів, та, шануючи себе, прибодривсь і одказав їй:
- Я й сам такеньки думаю.
Вона на мене подивилась. Очі тихі, ясні і проникливі та й каже:
- Чого ви до нас приїхали? Ви мене не знаєте, а приїхали сватать. Вам усе, мабуть, рівно, яка у вас жінка буде, а я так не хочу. Я до пари собі хочу.
І стоїть проти мене, і говорить, наче жалує.
- Та ви, певно, когось вже обрали собі - так ви й кажіть!
- Ні, ще нікого. Я ще нікого не знаю.
- А чого ви шукаєте для вподоби? Кого вам треба?
- Я не знаю... Когось, до кого моє серце приляже...
- А чому ж до мене ваше серце не приляже? - жартую, а в самого на серці миші скребуть лапками.
Вона нічого не сказала.
- Я од вас поїду, - говорю їй, - а поки ви мене не жахайтеся - я чоловік смирний.
Вона тоді підійшла до мене ближче і каже:
- В вас нема роду?
- Нема, - говорю, - нема в мене нікого!
- Ви хочете в Макухи на дяка чи ви там бували? Які там люди? Чи гарно там?
- Не знаю. Та мені усюди гарно: де не прийду, то женуть!
Старий прийшов і радіє, що ми вкупі з Мартою.
- А в нас хутко празник, - каже він, - побачиш, як наша молодь гуляє.
- Не побачу - мені вже час додому їхати.
- Зостанься на празник! - говорить старий.
- В нас дуже весело у празник, - промовила Марта. Я на неї глянув, і вона дивиться на мене і додає:
- Зостаньтесь!
Зостався я. Марта од мене не втікає, сідає близенько. «Не буду я нічого казати!» - думаю і порішаю собі, та тільки що стрів її саму і говорю їй:
- Підете ви за мене?
- Піду! - одказала вона.
Нас заручили. Весіллю бути поклали у місяць.
Старий сів листи до попів писати, а Гапка почала вивішувати на сонце кожухи й кунтуші, а ми з Мартою вкупі... Небагато ми й розмовляли з нею: «Добридень!» та «Добривечір!», а славно було нам тоді! Що було говорити? Об чім питати? Було тільки подивитись у вічі одно другому. Сидимо, було, з старим і з Гапкою; старий щось давнього пригадає - з лихого або доброго, Марта на мене дивиться, наче каже: «Чуєш?», наче питає: «Знаєш?» Чи Гапка що-небудь свого розкаже, - вона любила усе про дурнів розказувати, - Марта сміється і все-таки на мене дивиться. Я пам’ятаю, що була одного разу велика буря. Гапка запалювала перед божничком свічечки, старий читав молитви голосно, ми, притихлі, сиділи рядком з нею...
Давно вже пора мені додому їхати. Попрощався я. Старий мене іконою поблагословив. Гапка обвісила мені на шию торбу з книшами, як жаловану шаблю, проводила мене за ворота. Марта мені кланялася. Іду я коло свого воза попід садком, і так моє серце ниє, як у некрута молоденького, коли з високих черешень уявилася Марта. Я до неї кинувсь, схопив за руку, як зловив, а вона говорить:
- Щасти вас, Боже!
- Піждіть, - кажу, - потривайте!
- Коли ж вернетесь? - пита мене.
- У місяць вернусь.
- Добре, вертайтесь у місяць.
- Як ви зо мною веселенько прощаєтесь, - кажу їй, - аж і мені любо!
- Се щоб ви веселі повернулись!
- А як не повернусь?
Вона до мене:
- Чому?
- А хто ж його тепер зна чому? Ви хутко мене забудете?
- Як вже забувати, то треба хутко; тільки я не забуду.
Повернувся я додому. Лукаш стрічає і в вічі дивиться, питає:
- А що? А як? Бачу, - каже, - бачу, що ти веселий, - мабуть, усе гаразд?
А я зітхнув: я сподіваюсь, що вже смутніш від мене і в світі немає!