- Що ж не говориш? - пита Лукаш. - Діло не вийшло? Вже попівна, мабуть, віддалася?
- Ні, - кажу йому.
- За тебе не пішла?
- Пішла. Я заручився.
- Заручився! Що ж вона? Охотою йде?
- Іде охотою своєю.
Тоді він став питати, чи молода, чи гарна, і як мене стріла, і як мене проводила, - слухав усього пильно, радувався, а все-таки нарешті осмутнів і задумався.
- Коли так, то будеш щасливий, - говорить мені, - знаєте, говорить, от як часом некрутові говорять: будеш полковником.
Пішли ми з Лукашем завістили батюшку - батюшка теж радіє. Я прошу за той лист до попа у Макухи, він сів лист писати. Макухинський піп доводився нашому родичем - небожем у других. Почула Павлютиха - прийшла на мене подивитись з глечиком у руках, дещо в мене поспитала і сказала:
- Дивись, який став! Як получчав! Бач, радується!
Вона зараз завважила, що Лукаш трохи смутний, і спитала його:
- Чого се ви сторопіли? Чи ніколи не чули, що люди женяться?
- Молодий такий дуже, - одказав їй Лукаш.
- То що? Ще й не такі молоді женяться - бува, такий жениться, що куди не піде, то забуде, що жонатий.
Узявши лист від батюшки, я, не гублячи часу, зараз побрався у Макухи - не треба мені ні спочивку, ні одпочинку. Ішов, ішов, ішов і прийшов. Ішов я так хутко, що навіть ні об чім і не думав. Ви в Макухах ніколи не бували? Село воно превелике! Скільки улиць, скільки заулочків, сказать, без ліку. Я зараз зобачив високу дзвіницю, а довго блукав, поки до неї прийшов. Тут вже й будинок попів знайшовся: хороший був се домочок у шість віконечок; при домочку огород великий і сад хороший. Зійшовши на рундучок, я постукав у двері. Відчинила мені старая наймичка.
- Батюшка дома? - питаю в неї.
- Дома.
- А як мені його побачить?
- Ви пощо прийшли?
- Я до батюшки лист маю од його родича.
- Увійдіть!
Увійшов я у кімнату, то мені в очах зарябіло. Стіни всі од вишки до низу розмальовані зеленими сосонками та червоними пташками; на стільцях сині скатерки з білими журавлями; усюди картинки: то якась панночка у тяжкому, мабуть, недузі, бо завела очі вгору і ухопилась за лівий бік - тільки не крикне; то ведмідь мед достає з дерева, а його бджоли кусають; то жиди на шабаш поспішаються; а то був знов турок у червоному завивалі; а то був знов - вибачайте - сам дідько з превеликими рогами - жарив грішні душі в смолі; багато на покуті ікон було розмальованих, і роблених квіточок, і херувимів; висіло на стрічках багато воскресних яєчок, фольгових і білих фарфорових з золотими словами; приліплено було свічок воскових, і горіла лампадка. Ще були у цій кімнаті часи стінні і дзеркало узьке та довге - рама на йому з позолотою. Поки я вспів усе те розгледіти, мене самого розглядали. Із-за двері то визирне чорнява, то вигляне білява. «Дочки, мабуть», - думаю і начебто нікого не бачу, ходжу і стою, сідаю і знов ходжу, як самий розумний чоловік і трошки нецікавий.
Увійшов піп. Піп високий, огрядний, чорнявий, по виду своєму чоловік дуже поважний і розсудливий. Увійшов він, погладжуючи свою пишну бороду, я жду, що скаже він мені зараз таке щось розумне, що й одвіту на таке не прибрати. А він спитав мене, звідки я і пощо прийшов, од кого лист до його маю? Я усе йому розказав і лист подав. Узяв і став читати. Прочитав, став собі у бороду дивитись; подивившись добре, каже:
- Я вже чув про тебе; се вже отець Мирон другий лист мені пише за тебе. У два тижні я сього року два листи од його одібрав.
Сказавши, піп сів.
- А що ж ви мені, батюшко, скажете? - питаю його.
- Та що ж! Воно б і можна...
- Можна?
- Можна, да вже другий на тому місці...
- Як другий? Коли? А ви ж обіщалися?..
- Аякже! Обіщався - сього відрікатись не можу!
- Та як же другий?
- Попадин небіж трапився - у нього діти й жінка, а він п’є; жінка його приходила, попадю просила і його приводила з собою... Тобі треба заждати.
- Чого ж мені, батюшко, ждати?
- Та хутко старий наш дяк виходить на спокій, тоді буде тобі місце.
- А як другий небіж трапиться?
Він взявся за бороду і подумав.
- Ні, - каже, - ні, другого небожа в неї нема.
Трохи помовчали. Далі піп питає мене:
- Де твій рід і який твій рід?
Коли тут відчинилися двері і уступила попадя у кімнату: на плечах велика червона хустка, на голові - зелена з чорною габою, сама висока і наче з каменю - важко ступала, очі чорні, бистрі - так вона їми і впивалася в християнина.
Я низенько кланяюсь. Піп поступився з свого місця далі у куток, узявся за бороду і дивився на попадю. Була ж вона здорова, та чорнява, та жвава! Говорила ж вона голосно! До того раз у раз оглядалася, придивлялася: то порошинку спахне, то скатерку осмикне, то крикне з вікна на качок або шугне горобців - превелика, мабуть, хазяйка в домі.