- А вже оженився? - питає вона мене.
- Ні ще, - кажу їй.
- А ти звідки? Де рід твій? Який?
- Я з Савлуківки.
- А, знаю, знаю. Мій піп читав мені лист од отця Мирона. На дяка хочеш? Треба перш оженитись!
- Та я буду хутко женитись.
- А є вже на прикметі в вас?
- Є, - кажу, - в мене на прикметі.
- От як! А хто се така?
Я кажу.
- А, знаю, знаю. Я її матір-покійницю знала - молодою вмерла. Добра була людина, нехай царствує, а хазяйка негодяща: її голосу не чутно було у дворі; товар до неї не признававсь... Не знаю, яка з дочки хазяйка... коли б краща! Та не сподіваюся - се вже родом ведеться. Покійниця була теж кволенька... Оце, було, молодими та важимось на вагах - так вона була легесенька, як сухе перце... А дочка?
- Дочка доброго здоров’я, - кажу.
- Та й покійниця, як було на неї подивитись, то й рум’яна, і не суха, тільки бачилось, що недовговічна.
Тут знов двері відчинилися і почали уходити одна по другій попівни - аж сім увійшло. Яких вже між ними не було! Були біляві, кирпатенькі і були такі чорняві, як жуки, тільки що не гудуть; були такі, що наче мальовані, тільки б, здається, на стіну у золоту раму! І маленькі, і високі, і дорослих літ, і малих. Усі вони увійшли, червоніючи, і посідали по стуличках у ряд, руки зложивши, очі опустивши. Сидять, аж уха їх горять. Піп стоїть, на всіх поглядає і всміхається, а попадя говорить мені:
- Се мої дочки - маю сім, та ще дві померли. Оця в мене старша (і показує пальцем на старшу), звуть її Оленою. А се коло неї Катря - втора моя дочка; а се коло Катрі Мелася - третя моя дочка, а там вже пішла мілкота...
Сама говорить, сама поглядає на мене і на своїх дочок - і так говорить, і так поглядає, якби в неї купить... Я дивлюсь, куди вона показує, і мовчу гарненько.
- Ну, йдіть собі, - каже вона дочкам.
Дочки піднялись, уклонились і пішли, як прийшли, одна по другій. Тільки вони зникли, попадя пита:
- Чи вподобали моїх дочок?
- Аякже! Дуже гарні в вас дочки!
- А яку краще од усіх вподобали?
- Усі, - говорю їй, - усі в вас дочки гарні.
- А бодай вас! Я питаю, яка вподобалась вам найкраще?
- Сама найменшичка - що то за мила дитинка, зроду я такої не бачив.
Попадя на мене подивилася, начеб не знала, чи мене вже бити, чи ще вчити? А піп усе мовчав, стояв та всміхався, дивлячись на нас.
- Ви хочете на дяка стати? - спитала мене попадя, узявшись у боки.
- Хочу і дуже прохав об сьому вашого батюшку...
- Се не батюшкове діло, - перебила.
Батюшка кашлянув, - мабуть, нагадати хотів, що й він живе на світі, хоч і без діла.
- В нас сім дочок на відданні, - промовила попадя. - Як же нам се місце віджалувати дарма? Хто в нас дочку візьме, той і місце візьме: беріть дочку - і місце ваше буде.
- Та я вже заручений, - кажу їй, дивлячись, мабуть великими очима на неї.
- Заручений! Не спитавшись броду, та суетесь у воду! А вже за те, що у вас у голові вітер, я не повинна свого дитяти обідити. Тепер і з місцем жениха ледве знайдеш... женихів зовсім нема... он у монахи йдуть, кажуть, лучче в монахи, як женитись да клопіт собі мати... Я надію усю покладаю на се місце... Де ж мені сім попів знайти, коли б хоч кращі за попів повиходили, а другі нехай за дяків... А з терновською попівною ви ніколи не добудетесь місця... Терновський піп вбогий і дурний...
- То прощайте, - кажу, - дякувати вам за ласку і добрість вашу!
- Щасливо! - одказує попадя. - Як роздумаєтесь, то приходьте.
- Прощайте, батюшко, - говорю попу.
- Бувай здоров, - прощається піп, - кланяйся дуже отцю Мирону од мене і скажи, що я йому добра усякого зичу і блага.
Я уклонився і вийшов з їх будинку. Який же я вийшов звідти сердитий! І не сказати! Ішов дорогою, пташок шугав, з придорожніх будяків квітки оббивав, а далі сів та й плакати став.
На дорозі серед степу мене ніч спостигла, а вночі дощ ливний, вітер рвачкий... Я лежу у траві й не повернусь. «А, - думаю, - коли я не дяк, так нехай же на мене і дощ, ї вітер, і буря!» Буря втихла ік світанню - тоді я заснув.
А прокинувся - голови не можу зняти: болить, і ввесь я, наче, з вишку падаючи, розбився. Степ у росі зеленіє; сонце на небі ясне й блискуче, пахне квітками, пахне зіллям і травою, степові пташки щебечуть... Я устав і побрів дорогою, та брів я недовго - сів спочивати. Знов трохи поплакав, спочиваючи.
Ледве добрався додому, а дома Лукаша налякав - далі вже не пам’ятаю, що було, - кажуть, два тижні я лежав без пам’яті і бредив усе дяками та попівнами. А як я очуняв, то я лежав у світлиці, вікно було завішене темною завіссю, і ледве я розгледів Лукаша коло себе.