- А що? - спитав я в Лукаша.
- Та, слава Богу, - одказує він мені, - видужаєш тепер хутко.
Яких вже мені ліків не завдавали! Лукаш мене напував листом од чорних порічок; Павлютиха напувала гіркою полинню і трилисником; ходили ще дві баби-лікарки; ті баби знов напували водою з трьома вуглями і вмивали мене з ікони. Годували мене перцем до схід сонця, обкурювали мене якимись зіллями... та чи згадати усе?
А я нездужав та й нездужав. Вже на сьомий тиждень пішло, я все лежав. Боже, як докучило. Вже перестав думати, що на дяка не поставили, думав, якби то видужати та піти, поїхати... На восьмий тиждень я устав з ліжка. Тоді вже почав жваво у силу вбиратись.
Держали ми знов раду з Лукашем і з батюшкою, що мені робить і що починати; нічого не порадили поки і, розіходячись, сказали: «Ще порадимось».
Я таки не дуже тоді дбав за ті ради, - мені хотілось якнайхутче у Терни - там ради пошукать...
На дев’ятий тиждень ранком я поїхав туди.
Одного разу, як ми сиділи з Лукашем та розмовляли, у двір увійшов чоловік у високій сивій шапці, от як у Тернах носять парубки.
- Здорові були!
- Звідки Господь приніс, милості просимо! - говорить йому Лукаш, а той на мене дивиться.
- Я, - каже, - з Тернів. Батюшка кланяється і до себе запрошує вас. Смерть приходить; хоче попрощатись, мовляв.
- Що се сталося? - питаю. - Що там таке?
- Та нічого, сімдесят літ його прикрушають.
- І дуже слабий?
- Та не знаю, чи застанете. Я їхав (я ще того тижня з Тернів, на ярмарку був), то ледве він дихав.
- Та чому ж не звістили мене хутко! Чому ви, коли вже взялися, не подали вістку?
- А се ж я затим і прийшов до вас.
- Еге, коли здумали! Може, давно вмер старий.
- Вмер, то й вмер. Усі вмирають, - се вже відома річ, - чого ж метушиться?
Я свитку на себе, палицю у руки, поклонився йому і дядькові та й зараз і побрався у Терни. Ішов, не спочиваючи, до самого їх дому і ніч і день. Як прийшов до двору, сонце заходило. Бачу, на рундучку сидить Гапка, зав’язана по брови чорною хусткою, очі заплакані, сама журливая.
Побачила мене, схопилася була, крикнула, та разом змовкла і озирнулася.
- А що, Гапко, - питаю, - чи живий ще?
- Де там, голубе мій, - одказує плачучи. - Ще того самого дня, як переказали до вас, він скончився.
- А Марта?
- Та зараз прибіжить, певно. В нас лихо, в нас горе теперки. Ще не знаєте ви, що вселилася родичка до нас.
- Яка? Звідки?
- Та родичка покійної матусі Мартиної. Двоюрідна сестра її якась. Господи! Як вже ми її зживемо - не знаю. Може, ви поможете. Така вже неприятна та морочлива - крий Боже!
- Та хто її сюди покликав?
- Покійний сам зазвав, і якось вона його наче чарувала, що, й не вивіряючи її, усе на неї покинув і дитину рідну: живіть, поки моя Марта віддасться, з нею вкупі і нагледжуйте, і порядкуйте усього.
- А що Марта?
- Та що ж Марта? Мовчить та вас дожидає.
- Ходім же до родички несподіваної. Де вона?
- Та у покої. Ідіть просто, як знаєте.
Уходжу у знайомі кімнаточки. Усе, як і було. Тільки замість ряси висить на кілку чиясь червона хустка. Уступаю у другу світлицю - за столом сидить молодиця огрядна, червона, витрішкувата, носик маленький, а уста - як ворота. Сидить за столом, а перед нею повна миса червоних порічок. І порічки їсть, і сорочку шиє. Глянула на мене, ураз, мабуть, догадалась, хто такий, ще більше почервоніла і питає:
- Чого треба? Звідки? Пощо?
- Та прийшов, - кажу, - свою Марту одвідати.
Вона як вискокне з-за стола:
- Яку Марту? Що таке? Не кажіть гоп, поки не вискочили. Марта ще молода; ще Марту треба розуму вчить.
- Як за жінку візьму, то й навчу.
- За жінку візьмете? Які ж скорі! Може, ще й вступите з шляху, красний паничу! Я знаю, вам добре Марту взяти за себе, та Марті не велика честь буде.
- Нехай нам буде, що буде, а вам дай Боже великої честі собі вишукать.
- Покійник мене благав, щоб я Марти доглядала, я й додержу свого: я Марти не віддам.
А Марта на цім слові у світлицю входить. Як теперки спогадаю - яка була вона бліда і яка радісна мені!
- Марто! - кажу їй. - Кого мені слухать - скажи? У вас нові люди, нові норови.
- Яка була я, - одказує, - така й тепер.
- Підеш ти за мене?
- Піду.
- Ох, нещаслива дитина! - заголосить родичка. - Та він її з ума зводить. Йому треба посагу її, йому треба дякування, а ти й віри йому ймеш, що тебе любить! Та ти за ним погинеш, та ти пропадеш!.. Чи не лучче ж тобі, чи не краще ж тобі, як ти підеш за поповича, матимеш достатки, родину чесну, шанобну од усіх...
А Марта стоїть коло мене, мовчить.
- От попович Кряжевський тебе вподобав - він тебе посватає.