У рік той вістка була од Марти... Мені вже здавалося, що я її забувати став, коли й приходить од неї посланець з Тернів, як його теперки бачу: хороший, молодий, веселий парубок, і голосом дзвінким своїм мені каже:
- Переказує вам Марта своє вірнеє слово.
- Яке?
- Іди, - мовляла, - до його і скажи йому, коли схоче він, я до його прийду, - нехай скаже, я сама до його прийду.
А я йому одказую:
- Скажи їй, що нам не одна дорога судилася.
Веселий парубок осмутнів і вийшов од мене тихо.
А я, братіку, по слові своєму, я багато ночей не всипав. Важко було. І скажу вам, не дуже розважають розумні мислі, як коли серце болить.
Ще й друге мене горе душило: роки йшли та йшли, а я усе служкою, а я усе крадькома - то почитаю, то послухаю. Докучило людей тішить собою, пішов я знов до найбільшого. Пішов я до нього після ночі безсонної, голова була несвіжа, душа вражена, і не знаю вже і сам, нащо я йому багато дечого наговорив... А на другий день мене вигнали. Не скажу, щоб дуже мене сеє зажурило, - вийшовши у поле, вільніш зітхнулося мені, і сказав я собі, що розумна голова повинна вміститься на кожному камінці, який доля підсуне.
Годі, кажу собі, годі за дурних людей побиватися! Хай їм усе добре! Нехай мене оплакують, а я їх відрікаюся! Потішивши свою грішну душу такеньки, розважився трохи...
Згадав я тоді і Марту... Чоловік завсіди гониться за щастям і хоч ніколи його не дожене, то з ока не випускає.
Повернувся я знов у свою хату. Нудно, пусто, трудно мені, одинокому і самотньому. Самотність тая часом бува не заласна добрим людям, бо часом не велико-то їм думок догідливих подає, коли голова на плечах свіжа.
Тоді з великого свого нуду почав я по ярмарках блукати, по чужих селах тинятись. Піп на мене гнівався за таке гуляння і за те, що я йому з богомілля просвирку не приніс, а його попадя не хотіла на мене і дивитися.
На одному ярмарку на Петра я стрів макухинського попа; за попом і попадя йшла, за попадею попівни, аж шість, усі тричі рябенькі.
Я попу уклонився - він мене пізнав.
- А що? - пита мене піп.
- Та нічого, - одказую.
Піп задумався. Попадя на мене подивилася пильно. Попівни скупчилися за матір’ю - тільки їх чорні брови мигтіли із-за неї.
- А що діти наші? Чи здорові? Чому не приїхали у ярмарок?.. - пита в мене попадя.
- Не знаю, - кажу, - чому вони се не приїхали - ярмарок славний.
- Тільки усе дорого - правлять за все, як за батька. А ви де се досі пропадали? По що ходили у К.? Де се ви пропадали?
- А хіба мене хто шукав? - питаю.
- Та місце єсть на дяка... Пожалуйте до нас, то й поговоримо, а поки що ходім по ярмарку вкупі. Торг красний. Ходім! Ідіть! - каже на попа і на дочок. Усі за нею пішли.
Попадя усе до мене говорить та й говорить - така стала добра, хоч її до рани приклади, тільки мене одпустила, душу на покаяння, як ми попали між крамниці.
Я пробрався просто у Терни. Цурався роки, а тепер гнав через гори, і рови, і долини, і струмені, якби хутче достатись. От і Терни, от і садок, де прощались колись на три місяці... Чудно мені тільки, що усі стежечки позаростали травою; малина достигла, і кетяги ягід червоних притемніли, осипались - де ж молодая хазяйка буває! Я у двір уходжу - у дворі оттакая кропива шумить; в будиночку віконечка попричинені... Пусто, глухо - і серце моє похолонуло»...
Попівни налітали на ті крамниці, як горобці на рясну вишню; попадя усе до дна перевертала, усім перебирала, крамарів Богом лякала і розв’язувала калитку важку з параф’янськими грошима - весільними, хрестинними ї похоронними. А ми з попом за ними услід, говорячи об тім, об сім, а більше ні об чім.
Пізненько вже повернулись додому, і мене попадя за собою привела у кімнату, попросила садитись. Сів я; сів проти мене піп; посідали гюпівни у рядок, як верби на великім шляху. Сидимо. Попадя пішла господарювати, каже, бо Господь гостя налучив приятного.