От Павлютиха то й кришки на моє сирітство не власкавилась. Правда, обпирала мене й обшивала, «бо нікому більш, - мовляла, того зробить, а я можу, то й роблю». Так, як за покійної матері, вона, було, пиріжком у неділю наділить, а надломиш у садку вишню, то за чуприну посмиче - так само.
Жити мені у його, Лукаша, було добре. У неділю ми, переспівавши у церкві, ходили до моєї хати, оглядали господарство моє; а цілий тиждень, як улітку, то в саду вчимось, балакаєм чи що сієм, садимо. Взимку в хаті вчимось, а ні, перед віконцем сидимо; пашні - пшениці, ячменю - пригорщ висиплем під вікном: синиці, шпаки поназлітаються, голуб волохатий спуститься, припурхне горобчик поживиться. Було, не дишемо - дивимось, щоб не сполохать.
- Дядьку, - поспитав я раз у Лукаша, - у вас хто вмирав?
- Як?
- Мати вмерла, батько...
- Ні, я їх не пам’ятаю - малим був. А жінка в мене вмерла.
- Як вмирала, що вона вам сказала?
- Нічого, сину, нічого вона мені не сказала. Одвернулася од мене.
- Як? Нащо?
- Не любила мене, сину, от що! Тому й нічого не сказала. Що ж казати?
- За що не любила?
- Якби за що, а то ні за що! Тут вже нічого діяти! Руки склади та й сядь. Її зневолили за мене отець-мати, а я одружився - того не знав.
- Що ж, - довідуюсь, - недобре ви жили? Сварилися з нею?
- Ні, ніколи в світі. Я, було, сам собі сиджу, а вона сама собі.
- Так і нудилися обійга! Чом було вам не заговорити, не приступити до неї? Я б приступив! Усе б було веселіш; або б з хати пішов...
- Мене, сину, ноги не несли, - каже, - ані до неї, ані від неї.
- Як же се ви жили такечки, дядьку, чудно! Дуже вона вас не любила, мабуть, що й не озивалася ніколи?
- Ні, раз вона до мене з уст своїх вимовила: «Добрий ви чоловік, - каже, - а мені жадається вмерти. Ой коли б же я хутче вмерла!»
- А ви що?
- Я нічого - що ж я?
- І вмерла?
- І вмерла.
- Скучали за нею?
- Скучав...
- Отець-мати її усе знали?
- Я їх після весілля ніколи не бачив - далеко живуть.
Лукаш пристарів, садок його буяніє, а материна могила уросла густою травою зеленою, а мені вже на вісімнадцятий год пішло. Жили ми усе так, як і давно. Лукаш усе садовину ростив та кохав - та тим собі й тішився, а я... мені, грішному, вже й нудно стало. Що Лукаш знав, те я вже вивчився, роботи в мене було небагато - так я тинявся, до всього доглядаючись, до всього дослухаючись, і було мені так якось ніяково... от наче чогось я не второпав, наче щось от тут коло мене, та я його не знайду, не знаю, де воно... наче я нічого не знаю, наче дурний.
- А що се ти, любий, зажурився? - питав мене Лукаш.
- А так чогось нудно! - одкажу йому.
- А се буває так, - скаже на те Лукаш, - се бува так і знов перейде.
Якраз з наших вікон видно було дорогу, шляшок битий звивався до міста, - у місті я бував, надивився там на будинки кам’яні, на крамниці й крамарів, ходив по базару, признакомлювався із міщанами - нічого тільки я там собі не побачив такого, щоб воно мені полюбилося та розважило: там було так сливе, як і в нас у селі, тільки що в нас у селі плугом орали та ходили у свитах, у високих шапках, а тут, у місті, продавали бублики, крамарювали та у синіх чемерках і в низеньких шапочках викрашалися... Так вився ж той шляшок кудись далі за те місто... І поверзлось мені, що оце і є він, шлях мій, що аби я ним пішов, то усе б собі знайшов... удався, мабуть, я у того пращура свого, у Савлука козака.
Я почав розпитувати Лукаша, чи не знав він чого об тім краї, що за містом нашим.
- А се вже там чужі землі, - туди я ще ніколи не заходив, у ту сторону.
Мені кожної ночі сняться шляхи, дерева, люди, ріки, звірі, будинки - і все таке красне, велике, що я зроду мого віку наяву такого не бачив.
- Піти б мені у світ, - кажу якось Лукашеві, сміючись, а в самого душа і грає, і замирає.
Лукаш теж всміхнувся.
- Оце! - каже.
- А піти б мені справді у світа, - говорю Лукашеві незабаром удруге і вже не всміхався, а такий, як на багатий похорон мене вести.
- А що се тобі усе світа на думку навертаються?
- Та хочу йти в світа.
- По віщо ж ти підеш?
- Так собі... а може, й по добру науку...
- Звісно. Побачиш дечого багато. Я сам проходив аж до Чорного моря. Місця різні, а люди все однакові... і таки дивного нічого мені не траплялося...
- Дарма, - кажу, - мені, може, що й трапиться... Дещо побачу на свої очі... Піду, - кажу, - піду...
- Не ходи, Тимоше! - І став мене відмовляти: - Буде голодно і холодно; приймеш біди всякої або, не дай Боже, занедужаєш... і нащо молоді літа марно по світу розсіватимеш.