- Та пустіть її до біса, - крикнув затурканий писар.
Молодицю пустили. Вона хустку двинула наліво, штовхнула десятника одного й другого, аж закачались, знов хустку поправила і до писаря тискалась з криком та писком. Писар замахав руками - її схопили, однесли далі. Іздалека ще довго чутно було нам: «Та я! та вони! та...» Ми до вечора стояли у ярмарку: писар купував собі тютюн і сережки, десятники - сині хустки і рукавиці... Привезли нас аж на край села, казали устати з воза, завели у велику пусту хату і зачинили там.
Чималий час сиділи ми там - більше місяця. До нас звик бігати під вікно чорний собака і приходила рябенька курочка з червоним півнем. Нас було четверо: білявий та чорнявий чоловік, парубок рябий та я. Жили собі спокійненько: білявий чоловік або огонь кресав, або люльку палив, або спав і не говорив ніколи, чорнявий чоловік старі нерети понаправляв і почав в’язати новий. Він був рибак і розказував, яку в їх селі рибу ловлять і яка в їх ріка рибна, що усяка риба ведеться, навіть морська не хоче моря, заходить до них; він хоч не бачив, та другі люди бачили. Парубок, як на Великдень, викрасився - сорочка в його була вишивана та вимережана. «Хто йому, рябому, так вишивав та мережив?» - думалось мені. У рибака він питав, чи є риба, чи є отець-мати, то він одкаже ледве чутно йому: «Ні отця-матері, ні риби!» А був у його... він по ночах охав, а удень наче дожидав та ходив усе по хаті.
Сиділи ми з тиждень самі, а там привезли до нас ще чоловіка скілька. Сі не журились, один говорив: «Сіно скосив, то тепер нехай держать, я за сіно дуже боявся, а тепер... що мене кортить». Другий знов говорив: «В мене рівно дома нема чого їсти. Аби тут годували мене, то спасибі!»
Приїздив справник і дивився нас - грозив, що буде нам... нехай-но вечора дождемо! Тільки нам біди ніякої не було, справнику справили обід, він смачно попоїв і поїхав. «Що з ними робить?» - питав йото десятник. «Нехай сидять - що ж з ними робить?» - та й покатав собі. Ми сиділи ще три неділі і два дні - тоді пригнали знов в’язнів нових, а нас випустили, бо не було вже місця. Та й радів же рябий парубок! обнімав усіх: «Дай, Боже, й вам улови добрі! - зичить рибаку. - А вам добре сходити у Київ і добре повернутись!» - се вже мені... аж побіг дорогою.
А мені печаль і досада превелика скоїлась. Мені заказали у Київ іти, а веліли у своє село повернутись, а як я став проситись та суперечить, тоді мене вкинули у возок і одвезли два десятники додому і священикові бумагу таку прислали, щоб своїх служок не пускав блукати, і ще грозилися, що зачинять мене десь у дорозі або де й гірше...
Тут люди зійшлися - усі питають: «Що таке? Що таке?» Лукаш був злякався. Я зараз ліг спати і не заснув...
Я зовсім розсердився: і в світа вже йти не хочу, і зоставатись дома не хочу, і все не до ладу, і нічого мені не треба; на все і на всіх зависний і ні до кого не озиваюсь; нічого не роблю і співати став басом горляним.
Коли одного разу кличе мене піп до себе - і мене, й Лукаша. Ми до його приходимо і йому кланяємось. А піп мені каже:
- Тимоше! У Макухах дяк вмер, - оженись та й просися на його місце. Я за тебе примовлюсь. - Зітхнув і тихенько додав: - Покійниця нехай царствує! Чи пам’ятаєш, як вона за тебе, було, просить? Лукаше, брате, скажи своє слово! - просить Лукаша.
- Будеш женитися, - промовив мені Лукаш роздумчиво.
- Їдь ти, - говорить мені піп, - їдь ти у Терни, там живе старий піп, - він вже одставлений, вбогий і не гордий, - може, він за тебе дочку віддасть. З приходом попівна за тебе не піде - бери хоч вбогу. Візьмеш попівну, то хутче на дяка постановлять.
- Добре, батюшко, - одказую йому.
- Щасти тебе, Боже, Тимоше, і Боже тебе благослови!
- Оце прийшов час, - поможи, боже! - промовляв Лукаш, ідучи зо мною додому.
А я повеселішав дуже.
- Коли ж у Терни? - пита в мене Лукаш.
- А коли ж, як не завтра? - говорю йому.
Лукаш походив по хаті, постояв і промовив наче до когось у вікно:
- Чого се так поспішатись?
- А чого ж маю баритись? - питаю його.
- Тимоше, друже! Не загуби свого віку веселого, а ще гірш чужого... Не вернеш... плакатимеш... Боже, борони од сього лиха - воно найважче од усіх... Гляди ж, Тимоше! Гляди ж, друже!
Цілісенький вечір він був неспокійний: кружив по нашій хаті, дивився у землю, а як заходились лягать спати, він до мене зблизився і знов промовив:
- Гляди ж, Тимоше! Гляди ж, друже!
А мені дуже весело, що такий мені тепер клопіт великий, таке, мовляв, поле передо мною - і женитись, і на дяка стати. Туга моя уся ринула, як її й не було, і говорив я до всіх так, наче з празником поздоровляв.