На другий день вранці, добре розпитавши дороги, побрався я у Терни. Коник в мене був буланенький, возок громохкий, а в шапці лист до старого отця Якова.
Лукаш прощався смутний, неспокійний, обняв мене: «Гляди ж, друже!» - ізнову промовляє.
Я доти не вельми на дівчат вважав і зроду нікого не кохав. Я знав, що є у нас в селі дівчата гарні; що ся чорноброва, а ся білява; ся хороша, а ся краща, та й тільки. бачу - дивлюся, а не бачу - забуду, що вони й на світі є.
«Яка ж ця буде? - думаю собі, їдучи вузеньким шляшком поміж житами, просами та гречками. - Яка вона буде? І що вона? І що я?»
Я привиджував, як увійде, як заговорить: вона добре, а я ще краще, і то мені весело, думаючи, то смішки. Я, бачте, ждав її, як товариша абощо, що, може, добрий - полюблю, а може, чудний - посміюся, а все-таки буде мені занятно й весело, чи так, чи сяк вийде.
Їхав я день і ніч - серед степу ночував і коника попасав. Лежачи на возі та дивлячись у зоряне небо, почав знов виявляти, яка вона, та попівна, та, задивившись, роздумався о зорях... та об тім, який Київ... та хто перший корабель пустив по морі... та хто Київ будував... думав, зітхав... забув про попівну...
На третій день увечері дотягнув до Тернів. Хуторець маленький, вбогенький, садки усюди густі й зелені. Люди саме з роботи верталися. Діти маненькі кричали, ворота рипіли. Я став коло чиєїсь хати і спитав, де отець Яків живе.
- А ось в кінці хуторця на одшибі буде будиночок біленький і садок - там живе, - тоненько одказав мені хтось з хатнього вікна. - Ніколи мені вийти самій провести, вибачайте...
Як мені сказали, так я і знайшов.
Став я під ворітьми, - ворота були розчинені, - бачу дворочок чистенький, травистий і багато стежечок проходжено перехресних; у дворочку тихо, тільки шелестіла верба кучерява. З білого будиночка два віконця у дворочок і високий рундучок; за дворочком садок, і в садок одчинена хвіртка; у садку, бачу, полотно розстеляне і, чую, хтось співає - дзвінко так та вільно, а невидимі чиїсь руки стягають полотно, а далі пішла луна, наче прачом б’ють... Пісня усе чується...
Я стою, слухаю, роззираюсь, а схаменувся - проти мене молодиця в рябім очіпку, рум’яна і кирпатенька, дивиться на мене, як у темний льох, та ще у чужий.
- Тут отець Яків живе? - питаю.
- Тут. Коли вам отця Якова треба, то просимо до хати.
Я за молодицею на рундучок - рундучок де-не-де проріс м’ягенькою травичкою; дашок теж місцями зазеленівся, як нива в литвина; уступив я у сінечки біленькі, а з сінечок у біленьку кімнаточку - пахло тут васильками. Стіни білі, стульчики плетені низенькі; уквітчаний божничок, стіл під білою скатеркою і двері в другу кімнатку, - там бачив я тільки узеньке ліжечко, а над ліжечком великий хрест чорний, а перед хрестом лампадочка горяща... У першій кімнаті сидів старий у темній рясі, зморщений, наче печений. Побачивши мене, устав.
- Ось до вас прийшли, - каже йому молодиця, пускаючи мене у двері.
- Милості прошу - сідайте! - вітає він мене.
Я подав йому лист, а він став читати. Прочитавши, зрадів і, не потаївши того, говорить:
- Коли б Господь благословив мене свою дитину на хазяйстві побачити! Спасибі отцю Мирону (нашому-то старому), не забув мене - згадав. Що ж? Ви, от пише, добрий, чоловік, а в Бога та в убогого усі люди. Байдуже мені, що ви з козаків. От побачите мою Марту і якщо вподобаєте, то Боже благослови!.. Гапко! - кличе. - Де Марта?
- Як-то де? Десь хазяйнує. Чи вона ж в нас не хазяйка? - одказує молодиця, знов уступаючи з-за двері з тонесенькою свічечкою, - звечоріло вже зовсім. Мабуть, вона чула розмову нашу, бо тепер дивилася на мене так, наче цінувала.
- Я тим не журюся, що я вбогий, - каже мені старий, - а тим журюся, що не можу за дочкою посагу дати - немає!
- Як то немає? - скрикнула молодиця з-за дверей. - Одежива уся нова-новісінька, красна, - дві скрині сповнені...
- Та й уся справа! - зітхав старий.
- Як то уся справа? Кунтушів два - вишневий один, а другий синій, кунтуші прехороші! Та ще жупанинка славна, - що, мовляли, в нашому роду гетьмани оджалували...
- Е, Гапко! Давно, мабуть, моля поїла!
- Як то моля поїла? Оце ви наче своїй дочці свекор! Авжеж, нехай подивляться, чи поїла моля? Я хоч зараз перед очі принесу!
Ся Гапка кожне слово так тихенько, та любенько, та жалібненько промовляла, неначе у цілісенькому світі Божому нема такої, як вона, овечечки, коли б її не зражали ті щоки рум’яні, і той стан, жваво підперезаний поясом червоним, і ті руки, що раз у раз у боки брались, що здавалося - гарно-прегарно мусить вона танцювати і підковками вибивати, а кирпатенький носик та ще усики чорненькі доводили добре сміливому, щоб її не зачепляти.