– Вона постійно нервується, ти ж знаєш, яка вона, – каже тато. З таким успіхом можна було б нічого не казати.
– Якби ти частіше бував удома, проводив час із нею, – не здаюсь я, – можливо, вона не була б така пригнічена. Можливо, вона не почувалася б такою самотньою.
Він ніяково сіпається, повертаючись до мене боком, і, не в змозі цьому запобігти, я бачу його тим, ким він є тепер. Він не гігант, не бог, не людина, яка більшу частину мого життя здавалася мені найбільшою, найрозумнішою, найсильнішою з усіх, кого я знаю, – він просто розбещена дитина, якій набридли її іграшки і яка хоче нових. І в цю мить я ненавиджу його.
– Ну тоді просто переїжджай сюди зі своєю новою шльондрою, чого ж.
Я беру склянку й виходжу з кухні, обережно обходячи вологі плями на кахлях.
– Повернися, зараз же, – сичить на мене тато, і цього разу він, здається, справді розлютився, але я не озираюся. Відтепер мені начхати, що він думає про мене. Я не пам’ятаю, коли востаннє він зробив бодай щось варте уваги.
Повернувшись до кімнати, я тихо зачиняю за собою двері й дивлюся у вікно, чекаючи сходу сонця. Є щось заспокійливе в цих ранкових годинах. Скрізь темно, скрізь тихо. Ряди будинків із темними вікнами наштовхують мене на думки про всі ті сни, якими повняться останні години темряви. Різні люди в різних будинках, і все це відбувається не з ними. Не знаю чому, але з якихось причин мені краще від цього усвідомлення, так ніби, якщо боляче тільки мені, то все не настільки погано.
Часом у моїй голові повно чорного туману. Він заважає мені бачити хороше, відчувати хороше. Все болить, всередині й зовні. Але тут тільки я й тільки зараз. Можливо, одного дня це буде хтось інший. Хтось, кого я не знаю, хтось, до кого мені байдуже, хтось іще визиратиме з вікна й чекатиме сходу сонця, поки небо повнитиметься моїми снами.
Я мушу поспати. Якщо я не посплю, голова завтра розколюватиметься, а перед очами миготітимуть іскри та кольори. Доведеться поспати.
Я лягаю, заплющую очі та думаю про хороше. Про те, як Ґрейсі вдає, що грає на гітарі, коли я репетирую. Про те, як Роуз регоче так сильно, що, коли вона притуляється до мене, я відчуваю вібрацїї її тіла. Про те, як Лео, граючи на гітарі, стоїть, наче гладіатор. Про те, як Наомі скидала брову, кажучи якусь дурницю так, наче то було щось збіса серйозне, а ми надривали животи від сміху. Мені хочеться згадувати її такою, а не з пробитою головою.
За кілька годин я прокидаюся, задихаючись, і цього разу я пам’ятаю сон. Темна, густа, крижана вода заповнює мені ніс і рот, заливає легені, і щось, щось холодне й жорстоке, затягає мене вниз, глибоко під воду, аж поки не зникає остання надія хоч колись виринути на поверхню.
6
Марно намагатися заснути знову, тож я полишаю спроби та втикаю в монітор свого хромбука, аж поки не настає час вставати.
847 переглядів на нашій сторінці в «Тумблері» за останній місяць. Це збіса багато. Можливо, десь 400 з них накрутила Роуз, читаючи коментарі до свого відео, але навіть так. Для квартету шістнадцятилітніх це непогано. 1385 підписників у «Твіттері», і я очікую, коли у відповідь на мою заявку нам дадуть «блакитну пташку». «Блакитна пташка» означатиме, що ми справжні.
Останнє відео групи, яке ми виклали на своєму каналі в «Ютубі», було з парку, і воно було прекрасне. То було відео на наш трек «Карусель». Ми з Ней написали пісню про двох підлітків, які подобаються одне одному, але ніколи не зможуть бути разом. Тож так, у парку. Ми прихопили мою колонку для телефона й кривлялися під музику, граючи та співаючи. Ми здавалися якимись бовдурами, у парку була купа дітей, які витріщалися на нас, і половина з них, певно, вважала нас кретинами. Але в мене не лишалося сумнівів, що все це зрештою обернеться на краще. Найважче було Лео. Він ненавидить усю цю фігню, він не хоче нічого – тільки грати, але Роуз поговорила з ним, трохи напоїла, трохи підгодувала пігулками, поки він не перестав пнутися зі шкіри, щоб відповідати образу крутого чувака і не заліз на гірку, де грав на гітарі, відриваючись на повну. Роуз лежала на дош-ці-гойдалці, ворушачи губами під слова, як Мадонна у вісімдесятих, сексуально до нестями. А Наомі коло за колом повільно оберталася на каруселі, жодного разу не посміхнувшись. Більшу частину відео було знято мною на телефон Ней із чохлом «Легенда Зельди: герої потрійної сили». У моє завдання входило фільмувати кожного учасника групи протягом усього треку, щоби потім змонтувати кліп, аж поки не настала моя черга – барабанити на лаві. Знімати почала Роуз. На мені були темні окуляри, шкіряні рукавички без пальців. Відео набрало 924 перегляди. Мене це тішило. 2300 лайків на «Фейсбуку». 760 підписників в «Інстаґрамі». І найближчими днями я додам нас на «Спотіфай».