Тому що, розумієте, мені подобається, який образ я маю в цьому світі, мій образ у соціальних мережах. Там я видаюся людиною, яка знає, що робить, знає, чого хоче, знає, куди рухається. Там я влучаю в ціль. Там я завжди виглядаю добре й розслаблено, а коли мені до рук потрапляють палички, все в мені працює так, як треба, кожен м’яз, кожен рефлекс, кожен удар серця, кожна клітина мозку. Моє відображення, що живе за блискучим екраном, отримує лайки, сердечки та приватні повідомлення. Дівчата посміхаються мені кутиком рота, відзначаючи, що хоча досі їм так і не здавалося, та взагалі-то я можу сподобатися їм, бо, попри свій маленький зріст і худорляву статуру, я граю на тих барабанах. І це дуже сексуально.
Та минуло багато часу, перш ніж мені вдалося сприйняти себе так. Сприйняти себе так у реальності, без фільтрів.
Злитися з тим образом, в який мені, створінню з плоті й крові, кісток, нервів і синапсів, ніколи не вдавалося вжитися. Дитиною, обросле складками жиру, моє тіло сприймалося мною як в’язниця, з якої неможливо втекти, адже в ній б’ється моє серце, дебела, остогидла в’язниця, ненависна та водночас необхідна.
А потім щось змусило мене припинити їсти.
Одного дня з дзеркал у шкільній роздягальні на мене поглянуло моє відображення. Викривившись під дивним кутом, воно стало невпізнаваним, там була незнайома людина. Людина, яку я ненавиджу і зневажаю, людина, до якої відчуваю жалість.
Протягом наступного року всі мої зусилля були спрямовані на те, щоб стати невидимкою, на те, щоб витесати з цієї людини майже ніщо, на те, щоб хай не блювати, але майже не їсти. Обжерливість була для малечі, для малої дитини, яка нічого не контролює. Відмова від їжі була для нової людини, для тієї, яка тримала геть усе під контролем, і в мене не було жодних сумнівів, що вони помітять, і вони таки помітили. Але сказали тільки, що тепер я маю набагато кращий вигляд. Навіть коли мої стегна стирчали так, що, здавалося, от-от проріжуть шкіру, навіть коли мені було холодно в пекельно спекотний день. Через них моє тіло роздулося, як повітряна куля, через них воно перетворилося на скелет, але нічого так і не змінилося. Окрім мене.
Група: Лео, Ней та Роуз – вони врятували мене, тому що бачили в мені не те, що з мене вийшло, а те, що могло б вийти. І коли вони побачили цю версію мене, вона проявилася і для мене. Мені стало зрозуміло, що якщо я не проживатиму це життя для себе, то дуже швидко опинюся в місці, звідки немає вороття. Мені не хотілося стати черговим членом нашої родини, який злажає, пробачте, але ні.
Але поступово, поступово, за цей рік грання на барабанах і зависання з людьми, які, як виявилося, мої друзі, контроль за тим, що я їм, почав слабшати. Мене це жахало. Було страшно, але також і прикольно, бо в мене були друзі, і музика, і танці, і сміх, і гуляння всю ніч без перерви, відвідування клубу за клубом, бару за баром і виття на місяць.
Не надто схоже на здоровий спосіб життя, але для мене він саме таким і був. Що більше було репетицій, то більше в мені було здоров’я та сили. Думки про їжу перестали мені дошкуляти, і в мою звичку увійшло їсти тоді, коли хочеться, і здавалося, що саме стільки мені й треба. Що більше моє істинне «я» заповнювало мене зсередини, то більше це збігалося з тим, що було зовні.
То не був здоровий спосіб життя, то був щасливий спосіб життя, а також усвідомлення того факту, що, попри те як мені хочеться турботи мами й тата, я вже не потребую її. Я можу подбати про себе самостійно. Я дбаю про себе та Ґрейсі. Мені вдається це краще, ніж будь-коли вдавалося їм.
Господи, я так зациклююсь на собі, вже остогидло.
Зайву вагу переможено, хворобливу худорлявість – теж. Зараз моє тіло вгодоване, як собака м’ясника. Ну ж бо, Редлі, відпусти це, зараз є важливіші проблеми.
Я просто хочу побачити Ней.
Лео чекає на мене на розі. Лео та його приятелі, з якими він спілкувався до групи і час від часу зависає і тепер, що добре, тому що я нормально почуваюся з ними, а вони – зі мною. Лише поряд із дівчатами я виїдаю собі мозок чайною ложечкою. Я нормально йду? Хоча б щось із того, що я кажу, не лайно? Зі мною весело? Я невдаха? Всі ті думки проносяться на максимальній швидкості, ганяючи по колу в моїй голові. Коли я поряд із дівчатами, які мені подобаються, мені доводиться навіть нагадувати собі, як ходити. Я кажу собі: «Це твої ноги, дурбецело, вони ступають одна перед одною».