А потім мені спало на думку: «Чорт, я пам’ятаю, як Лео й ті чуваки лякали мене до смерті, особливо коли брат Лео, Аарон, ще ходив до школи». Мені завжди було цікаво, чи носять вони в наплічниках зброю і як їм вдається так жувати жуйку, що одразу складається враження, ніби вони завжди перемагають у бійках і вже вбили кілька нікчем, а їхні трупи скинули в річку. На додачу, майже в день свого дев’ятнадцятиліття, Аарон потрапив до в’язниці за те, що порізав якогось типа у фаст-фуді, завдавши йому тяжких тілесних ушкоджень.
Та Лео – не Аарон. І тепер, йдучи з ними до школи, знаєте, що я відчуваю? Я відчуваю, що вони майже такі самі, як я. Тільки вищі. Але, чорт забирай, майже будь-хто вищий за мене.
– Привіт, – каже Лео, коли я підходжу.
– Привіт, – киваю я, і ми всі по черзі киваємо одне одному, поки я вливаюся в їхній гурт і йду – як мені подобається це уявляти, – наче худорлявий і невисокий Девід Боуї з купою охоронців. Сонце гріє мені спину та шию, і навіть дим із машин сьогодні пахне приємніше – безугавний звук транспорту, вищання гальм, ревіння двигунів, лайка велосипедистів, радіо, увімкнене на повну гучність, – мій улюблений міський фоновий гомін.
– Три найкращі гітаристи? – питає в мене Лео.
– Ну, ясна річ, Гендрікс, потім Мей і Слеш.
– От лайно. – Лео, дивлячись на мене, хитає головою. – Гендрікс нехай. Але, трясця, Мей? Трясця, Слеш?
– Так, трясця, Мей і Слеш, трясця Брайан Мей, трясця, найкращий гітарист усіх часів.
– Ти несповна розуму, бро. Ти ще скажи, що Філ Коллінз – найкращий барабанщик…
– Ну… Де ти був учора? – питаю я його.
– Та у тебе ж, дебілоїд.
– Та ні, потім, онлайн. Ми з Роуз трохи початилися.
– А. Мені треба було з мамою поговорити.
– Дідько.
– Ага.
Лео замовкає. Він з тих людей, у кого всі думки відбиваються на обличчі, і думки його невеселі.
– Якраз тоді, коли здається, що гірше вже не буде…
– Що?
– Аарон виходить.
Більше він нічого не каже, але більше й не треба.
– Дідько.
Ми йдемо мовчки, даючи можливість шуму міста заповнити тишу. До того, як Аарон потрапив до в’язниці, Лео проводив із ним багато часу, рівнявся на нього, ішов за ним, куди б той не кликав, і часом це заводило його в жахливі місця. Аарону було начхати на те, що він зіпсував, і саме це робило його таким страшним. Думаю, колись, дуже давно, він був звичайним хлопчиком, але в досить юному віці він почав водитися зі старшими дітьми цього району, і вони зробили з нього негідника, від чого йому знесло гальма. Деякі люди потрапляють у такі компанії, і це їх не надто змінює, а в декого, як-от у Аарона, щось перемикається в голові.
Вони так глибоко занурюються в це, що вже не здатні побачити світ таким, яким він був до того. Вони зламані. Він почав падати на дно й певний час тягнув за собою Лео.
Та версія Лео – той Лео, з яким ми почали грати рік тому, був злий і похмурий. Люди бояться його – так мені принаймні здавалося. Він постійно йшов по краю прірви: банди, до яких мав стосунок Аарон, наркотики, якими він торгував, невеличкі послуги, які він час від часу виконував за готівку. Те, що знав Лео, могло всмоктати тебе так швидко й так глибоко, що ти не помічав, що тонеш, аж поки не ставало запізно. Те, що Аарон зник із його життя, було найкращим, що сталося з Лео. Уперше в житті він отримав можливість розібратися, ким він був без навіювань старшого брата. Якби Аарон був поряд, Лео ніколи б не залишився в «Дзеркальці, моєму дзеркальці» і не грав би на повітряній гітарі, стоячи на дитячій гірці в парку. Аж ніяк.
Аарон виходить, і це означає, що він знову буде за головного. Чи принаймні намагатиметься.
– То… що сказала твоя мама?
Мені на думку спала єдина фраза, і та якась дурна.
– Вона сказала, що не хоче, щоб він жив із нами, але він її син. Сказала, щоб я не мав із ним жодних справ, щоб не дозволяв йому впливати на моє навчання, як це було колись. Сказала, щоб я не дав затягти себе в халепу, ніби він весь такий поганий, а я просто янгол.
– То ти нормально до цього поставився? – Я намагаюся не дивитися на нього.
– Так, він мій брат, тож усе гаразд, – каже Лео, але частка секунди, на яку він замислюється над відповіддю, змушує мене сумніватися.
– Агов! – на всіх парах до нас підлітає Роуз у сонцезахисних окулярах і зі скуйовдженим волоссям.
– Бодун після татового віскі? – питаю я.
– Я не винна, що в мене дорослі смаки, – усміхається вона. – Мені було потрібно. Розумієш, я досі не можу повірити. Коли Ней зникла, я ще могла вмовляти себе, що з нею все гаразд. Але тепер… повний триндець.