Того разу ми не спали всю ніч, ходили по місту. Тепер уже без неї ми зайшли в кожнісіньке місце, де бували з нею.
Заходили в місця, про які ми розповідали батькам, і в ті, про які мовчали.
Заходили до клубів, для яких ми були замалі, спекотних і смердючих від поту й гормонів, торуючи собі шлях поміж рухливих скупчень танцівників, сподіваючись побачити її.
У темряві ми прокрадалися в провулки з тильного боку пабів, де можна було купити, поговоривши упівголоса із нервовими дітьми з тінями на повіках, мішечок драпу. Тієї ночі ми відмовилися.
Ми заходили в двері без вивісок, за які не потрапиш, якщо нікого там не знаєш. У темні підвальні кімнати, де люди палили стільки, що повітря ставало непрозорим, а від гучної музики дзвеніло у вухах, пульсувало в грудях, а підлога під ногами підстрибувала в такт.
Ми побували в усіх тих місцях, а також в усіх інших. У сквері, де ми любили вештатися. На березі річки, чужому, оточеному вікнами висоток для мільйонерів. На Воксгольському мості, на нашому мості, на мості, по якому ми, перекрикуючи шурхіт машин, ходили так часто, що він став ніби нашим другом, ніби свідком.
І нарешті, ми навіть зайшли в той пункт прийому ставок, з розбитими дверима й матрацом у кутку, куди деякі діти приходили, коли хотіли побути самі. Деякі діти, але не я, бо самотність належить до речей, які я дійсно ненавиджу.
Ніч минала година за годиною, і ми ні на мить не сумнівалися, що знайдемо її, що це її черговий вибрик, із тих, що вона викидає, коли їй боляче й хочеться, щоб її помітили. Ми були впевнені, що знайдемо нашу близьку подругу й учасницю нашого музичного гурту, Наомі, у місці, про яке знаємо тільки ми. Вона чекатиме, коли ми знайдемо її.
Адже не можна сьогодні існувати, а на завтра просто випаруватися. Це якась нісенітниця. Ніхто не розчиняється в повітрі аж так безслідно.
Ось що ми повторювали собі в ту ніч, коли шукали її, і наступної ночі, і щоночі потому, аж поки батьки не сказали нам, що слід спинитися: вона повернеться, коли буде готова. А потім поліція теж припинила шукати, бо вона тікала багато разів до того.
Але ми відчували інакше. Це зникнення видавалося не таким, як попередні, тому що вона була іншою – але вони, зі своїми знудженими обличчями й несписаними записниками, не слухали нас. Ну що вони взагалі могли про це знати? Тож ми шукали й шукали Наомі ще довго після того, як усі припинили пошуки.
Але її ніде не було. Все, що ми знаходили, – порожнечу, там, де колись була вона.
1
Сьогодні: життя триває, так кажуть усі. Треба вставати щоранку, іти до школи, повертатися додому, думати про різне лайно на кшталт іспитів, що незабаром почнуться. А ще вони кажуть «сподіватися, молитися й вірити» і купу іншої маячні. Життя триває, але це брехня, бо тієї ночі, коли Наомі зникла, вона натисла на велику довбану кнопку паузи. Годинник відлічує дні, і тижні, і пори року, й усе це лайно, але більше нічого не відбувається. Ну серйозно. Ніби всі ми затамували подих на вісім тижнів.
Я скажу вам, чого вони більше не кажуть нам: вони не кажуть, що вона повернеться, коли буде готова. Її старша сестра, Ашира – вона ходить у школі з опущеною головою, закрившись від усіх, так ніби не хоче, щоб до неї наближалися. А її мама й тато блукають супермаркетом: дивляться на полиці, але нічого не бачать. Зникла Ней, а загубленими здаються вони.
І так, коли вона тікала, змушуючи всіх шукати її, вона робила це тому, що вважала зникнення справжньою драмою. Але вона ніколи не тікала надовго, ніколи не тікала отак. Вона ніколи не ставила за мету змусити своїх батьків страждати від хвилювання чи змусити Аш мати такий вигляд, ніби вона затамувала подих, застигла в передчутті поганих новин. Ней складна, але вона любить свою родину, а вони люблять її, і це маяк, який притягував усіх нас, на який ми зліталися, як спраглі любові метелики – на вогонь. В їхній родині всім було справді не начхати одне на одного.
Розумієте? Наомі не вчинила б так із ними чи з нами. Але ніхто не хоче цього чути – ані поліція, ані її мама, – бо вважати Наомі жорстоким стервом простіше, ніж вважати її просто зниклою.
І тому мені часом хочеться, щоб знайшли її тіло.
Ось така я паскуда. Часом мені хочеться, щоб її знайшли мертвою, просто щоб уже нарешті дізнатися.
Але вони не знаходять. Вони нічого не знайшли. Життя триває.
А це означає, що сьогодні ми влаштовуємо прослуховування, щоб знайти нового басиста на місце Наомі.