Місіс Бенкс, яка досі споглядала нашестя відвідувачів з гордовитим замішанням, на цих словах насторожилася. Її обличчя відразу постаріло років на десять і стало набагато розважливішим. Та не встигла вона вимовити і слова, як Джон рвучко підвівся на повний зріст.
— Тіара вже пропала! — заревів він, як слон. — А намисто? Подивимося, що з намистом!
— Непогана думка, — сказав Карвер, коли той кинувся з кімнати. — Хоч ми, зрозуміло, на сторожі. Я не відразу розшифрував записку, і коли закінчував, подзвонив отець Бравн із Бичвуд-Хауса. Я попросив його негайно йти сюди і сказати, що й сам невдовзі прибуду…
На пів слові його перервав крик. Підводячись зі стільця, Опал вказувала на кругле вікно.
— Ось він, знову! — закричала вона.
На якусь мить усі побачили те, що зняло з міс Опал звинувачення у брехні й істерії, які часто зводилися на неї. Обличчя, що виринуло з синьої імли за вікном, було блідим або ж, можливо, зблідло через те, що притискалося до скла, а великі пильні очі, оточені кільцями, робило його подібним до риби, що заглядає з темно-синього моря в ілюмінатор корабля. Зябра і плавники цієї риби були мідно-червоними. Та за мить лице зникло.
Дивайн за одним махом опинився біля вікна, і тут пролунав нестямний крик, що, здавалося, похитнув цілий будинок. Він був до такої міри оглушливий, що слова злилися в суцільний гул; проте Дивайн, почувши його, зразу ж зрозумів, що сталося.
— Намисто зникло, — заволав, з’явившись у дверях, задиханий Джон Бенкс і негайно ж зник, смикнувшись, як пес, що йде по сліду.
— Злодій щойно був біля вікна! — крикнув детектив і кинувся в сад за несамовитим Джоном.
— Будь обережний! — голосила хазяйка. — У них пістолети!..
— У мене також, — прогримів голос безстрашного Джона з темних глибин саду.
Дивайн помітив, коли молодий чоловік пробігав повз нього, що той зухвало розмахує револьвером, і від щирого серця побажав, щоб цю зброю не довелася пускати в хід. Не встиг він про це подумати, як пролунали два постріли, немовби перший відповів другому, спричинивши скажені варіяції гуркоту в тихому приміському саду.
— Джон помер? — запитала Опал тремтливим голосом.
Отець Бравн, який просунувся найдальше в темряву і стояв до них спиною, дивлячись униз, відповів їй:
— Ні, це хтось інший.
До нього підійшов Карвер, і певний час два чоловіки, високий і низенький, заступали все те, що освітлював мерехтливим і тривожним світлом місяць. Коли вони відійшли вбік, усі побачили маленьку жилаву фігуру, яка лежала, немовби вигнувшись в останньому зусиллі. Фальшива червона борода стирчала вгору, глузливо вказуючи на небо, а місячне світло вигравало у великих бутафорських окулярах чоловіка, якого називали Сновидою.
— Який кінець, — бубнів детектив Карвер. — Після всіх своїх пригод бути застреленим у приміському саду, до того ж майже випадково, і ким? Біржовим маклером!..
Маклер, природно, поставився до своєї перемоги з більшою урочистістю, хоча і з деяким занепокоєнням.
— Що тут поробиш, — сказав він, усе ще важко дихаючи. — Мені дуже шкода. Та він у мене стріляв.
— Слідство все з’ясує, — похмуро сказав Карвер. — Однак, вважаю, вам нема про що турбуватися. У пістолеті, що випав у нього з рук, бракує одного патрона; отож, зрозуміло, що Сновида не міг вистрелити після вас.
Невдовзі всі знову зібралися в кімнаті, детектив складав свої папери, готуючись піти. Отець Бравн стояв навпроти і дивився на стіл, поглинутий похмурими роздумами. Потім він раптом заговорив:
— Містер Карвер, ви майстерно розплутали цю складну справу. Я, хочу признатися, здогадувався про ваші заняття, однак не сподівався, що ви так швидко все зв’яжете до купи — бджіл, бороду, окуляри, шифр, намисто, словом — усе.
— Завжди відчуваю задоволення, коли доводжу справу до кінця, — сказав Карвер.
— Так, — погодився отець Бравн, усе ще споглядаючи на стіл. — Я вражений. — І покірливо, майже перелякано, додав: — Справедливости ради мушу сказати, що я не вірю жодному вашому слову.
Дивайн, несподівано зацікавившись, подався вперед:
— Хіба ви не вірите, що Сновида крадій?
— Я знаю, однак цього пограбування він не вчиняв, — відповів отець Бравн. — Я знаю, що він приходив і сюди, і в той великий особняк не для того, щоб викрасти коштовності і померти. До речі, де коштовності?
— Там, де вони зазвичай бувають у таких випадках, — відповів Карвер. — Він їх або заховав, або передав спільникові. Це пограбування здійснила не одна людина. Зрозуміло, мої помічники обшукують сад.