— Можливо, — припустила місіс Бенкс, — його спільник викрав намисто, коли він заглядав у вікно?
— А що йому треба було у вікні? — спокійно запитав отець Бравн. — Навіщо він заглядав туди?
— А ви як вважаєте? — бадьоро вигукнув Джон.
— Я вважаю, — сказав отець Бравн, — що він не мав у тому жодної потреби.
— Тоді навіщо Сновида це зробив? — запитав Карвер. — Який сенс у ваших бездоказових твердженнях? Усе це розігрувалося на наших очах.
— На моїх очах розігрувалося багато речей, у які я не вірив, — відповів священик. — Як і на ваших — в театрі, наприклад.
— Отче Бравне, — промовив Дивайн, в його голосі відчувалася повага, — не бажаєте нам розповісти, чому ви не вірите власним очам?
— Спробую, — м’яко відповів священик. — Ви знаєте, хто я такий і хто ми такі. Ми не дуже набридаємо вам. Ми намагаємося бути друзями усім нашим ближнім. Але не думайте, що ми нічого не робимо. Не думайте, що ми нічого не знаємо. Ми не втручаємося в чужі справи, але ми знаємо тих, хто нас оточує. Я дуже добре знав покійного — я був його духівником і другом. Коли сьогодні він від’їжджав від свого саду, я бачив його душу так ясно, як це може бути дано людині, і душа його була, мов скляний вулик, повний золотих бджіл. Сказати, що його переродження щире, — означає не сказати нічого. Це був один з тих великих грішників, чиє розкаяння приносить кращі плоди, ніж доброчесність багатьох інших. Я сказав, що був його духівником, проте насправді це я ходив до нього за розрадою. Товариство такої хорошої людини приносило мені користь. І коли я побачив його мертвого в саду, мені причулося, як над ним звучать дивовижні слова, сказані дуже давно. І вони насправді могли б прозвучати, бо, якщо коли-небудь людина й потрапляла прямо на небо, то це був він.
— На біса, — нетерпляче вигукнув Джон Бенкс. — Він врешті-решт усього лиш засуджений злодій.
— Так, — відповів отець Бравн, — і в цьому світі тільки засуджений розбійник почув: «Нині ж будеш зі Мною в раю».[Євангеліє від Луки 23, 43.]
Усі почувалися незручно серед тиші, що настала. Тоді Дивайн різко запитав:
— Як же все це пояснити?
Священик похитав головою.
— Поки що я не можу цього зробити, — відповів він просто. — Я зауважив декілька дивних речей, мені незрозумілих. У мене ще немає жодних доказів, однак знаю, що він невинен. І я цілком упевнений у своїй правоті.
Отець Бравн зітхнув і протягнув руку за великим чорним капелюхом. Він узяв його і зупинився, кинувши свіжий погляд на стіл і схиливши набік круглу голову. Можна було б подумати, що з його капелюха, як у фокусника, вискочила дивовижна тварина. Однак решта нічого нового на столі не побачили — ті ж документи детектива, позбавлена смаку бутафорська борода і окуляри.
— Боже мій! — пробурмотів отець Бравн. — Адже він лежить мертвий, з бородою і в окулярах!
Священик різко обернувся до Дивайна:
— Ось за що можна вхопитися! Чому в нього аж дві бороди?
І він квапливо та, як завжди, незграбно вийшов з кімнати. Дивайн, якого тепер цікавість просто з’їдала, пішов за ним у сад.
— Зараз ще не можу вам нічого сказати, — сказав отець Бравн. — Я не впевнений і не знаю, що робити. Приходьте до мене завтра, і, можливо, я вам усе розповім. Можливо, до того часу в моїй голові все складеться. Ви чули шум?
— Це запустився двигун авта, — відповів Дивайн.
— Авта Джона Бенкса, — сказав священик. — Напевно, він дуже швидко їздить?
— В усякому разі, він так думає, — відповів, посміхаючись, Дивайн.
— Сьогодні він їхатиме швидко і заїде далеко, — зауважив Бравн.
— Що ви хочете цим сказати? — запитав його співрозмовник.
— Я хочу сказати, що Бенкс не повернеться, — відповів священик. — 3 моїх слів йому стало ясно, що я щось знаю. Джон Бенкс поїхав, а разом з ним — смарагди й усі коштовності.
Наступного дня Дивайн застав отця Бравна, коли той сумно, але вмиротворено, прогулювався взад-уперед доріжкою поряд з вуликами.
— Я заговорюю бджіл, — сказав він. — Адже хтось повинен заговорювати бджіл, «співаючих архітекторів цих дахів золотих».[4] Який рядок! — і різкіше додав: — Його засмутило б, якби бджоли залишилися без нагляду.
— Вважаю, його засмутило б, якби на людей не звертали жодної уваги, коли вони всім роєм гудуть від цікавости, — сказав на це молодий чоловік. — .Ви мали рацію, Бенкс утік, прихопивши коштовності. Але я навіть найменшого уявлення не маю, як ви здогадалися і про що взагалі можна було здогадуватися.