Отець Бравн доброзичливо примружився на вулики і сказав:
— Трапляється, немовби спотикаєшся об щось, а в цій справі із самого початку був камінь спотикання. Мене збила з пантелику вістка, що у Бичвуд-Хаусі застрелили бідного Бернарда.
Адже навіть тоді, коли Майкл був професійним злочинцем, для нього було справою чести, я навіть сказав би марнославства, нікого не вбивати. Мені здалося неймовірним, щоб тепер, будучи майже святим, він учинив гріх, який зневажав уже тоді, коли був ще грішником. А над рештою я сушив собі голову і нічого не міг второпати, окрім одного — все це неправда. Потім, з певним запізненням, мене осяяло: я побачив бороду й окуляри і згадав, що злодій з’явився з іншою бородою і в інших окулярах. Звичайно, у нього могли бути запасні, проте щонайменше дивно, що він не використав ні старі окуляри, ні стару бороду, які були в хорошому стані. Правда, могло статися, що він вийшов з дому без них і йому довелося діставати нові, однак це малоймовірно. Ніщо і ніхто не змусив би його їхати з Бенксом, якби він насправді збирався вчинити пограбування, а цю бутафорію легко можна сховати в кишені. А як відомо, бороди на деревах не ростуть. Йому було б нелегко їх швидко роздобути. Словом, що більше я думав про це, тим гостріше відчував, що з цією новенькою бородою щось нечисто. І тоді до мене почала доходити та істина, відчуття якої я вже мав. У нього і в думках не було від’їжджати з Бенксом. Він і не думав влаштовувати цей маскарад. Хтось інший заздалегідь усе це приготував і потім надів на нього.
— Надів на нього! — повторив Дивайн. — Як це могло статися?
— Повернімося трішки назад, — сказав отець Бравн, — і погляньмо на речі через вікно, в якому дівчина побачила привида.
— Привида! — знову повторив Дивайн, ледь здригнувшись.
— Вона назвала його привидом, — спокійно сказав низенький чоловік, — і, можливо, не так вже й помилялася. Вона справді відчуває духовні речі. Її єдина помилка в тому, що вона пов’язує це із спіритизмом. Деякі тварини відчувають мерців. У кожному разі, і неї хвороблива чутливість, і вона не помилилася, відчувши, що особа у вікні огорнена ореолом смерти.
— Ви маєте на увазі… — почав Дивайн.
— Я маю на увазі, що у вікно заглядав мрець, — відповів отець Бравн. — Мрець бродив навколо будинків і заглядав не в одне вікно. Правда, аж мороз по шкірі? Проте це був привид навиворіт: не штукарство душі, звільненої від тіла, а штукарство тіла, звільненого від душі.
Він знову примружився, споглядаючи на вулики, і продовжував:
— Напевно, найпростіше і найшвидше можна поглянути на речі очима людини, яка все це й учинила. Ви її знаєте. Це — Джон Бенкс.
— Ось кого я запідозрив би насамкінець, — сказав Дивайн.
— А я запідозрив би його насамперед, — заперечив отець Бравн, — якщо б я взагалі мав право підозрювати людину. Друже мій, немає хороших або поганих соціяльних типів і професій. Будь-яка людина може стати вбивцею, як бідний Джон, наприклад, і будь-яка людина, навіть така, як Джон, може стати святим, як бідний Майкл. Однак є один соціяльний тип, представники якого іноді бувають безбожніші, ніж інші, — це доволі огидний тип ділків. У них немає соціального ідеалу, не кажучи вже про віру; у них немає ні традицій джентльмена, ні класової чести. Вихваляючись вигідними оборудками, він фактично хизувався тим, що обдурював людей. Його кепкування над жалюгідним спіритизмом сестри були огидні. Її містицизм, звісно, — повна нісенітниця, та він не виносив розмов про духів тільки тому, що це розмови про духовне. В кожному разі, він був театральним лиходієм, якого притягала участь в дуже оригінальній і похмурій постановці.
Використати труп, як жахливу ляльку або манекен, в якості реквізиту — це щось нове і незвичне. Бенкс вирішив убити Майкла в автомобілі, коли вони їхали, потім відвезти його додому, а там усе облаштувати таким чином, ніби його вбили в саду. А фантастичні завершальні штрихи виникли в його голові при думці про те, що у нього, в закритому авті, лежить мертве тіло відомого крадія, якого легко можна впізнати. Бенкс міг залишити відбитки його пальців і сліди, міг притулити знайоме обличчя до вікна і прибрати його. Згадайте, що Майкл показався і зник тоді, коли Бенкс вийшов з кімнати подивитися, чи на місці смарагдове намисто.
І під кінець йому залишилося тільки кинути труп на лужок і вистрілити по черзі з обох пістолетів. Ніхто й ніколи б не здогадався, якби не дві бороди.
— Для чого ж ваш друг Майкл зберігав стару бороду? — задумливо запитав Дивайн. — Це здається мені підозрілим.
— А мені — цілком природним, — відповів отець Бравн. — Уся його поведінка була немов перука, яку він носив. Стара маска нічого не приховувала. Йому вона вже не була потрібна, він її не боявся, тому Майкл вважав, що вчинив би фальшиво, знищивши фальшиву бороду. Це все одно що сховатися, а він не хотів ховатися. Він не ховався від Бога, не ховався він і від себе. Майкл увесь був як на долоні. Якби його знову посадили у в’язницю, він і там залишався б щасливий. Майкл не просто оббілив себе, він — очистився. У ньому крилася якась велика дивина, майже така, як гротескний танець смерти, через який його протягнули вже мертвим. Навіть тоді, коли він, посміхаючись, прогулювався серед вуликів, навіть тоді він був мертвий у найбільш променистому і сяючому значенні цього слова. Він був мертвий для суду цього світу.