Запала коротка павза, а потім Дивайн, знизавши плечима, сказав:
— І ми знову повертаємося до питання, що бджоли і оси дуже схожі. Хіба не так?
Пісня летючої риби
Усі думки містера Перегрина Смарта крутилися, як мухи, навколо одного улюбленого придбання і одного улюбленого жарту. Жарт був простецький: він запитував кожного, чи той, бува, не бачив його золотих рибок. Предмет цього жарту ще й дорого коштував, і містер Смарт потайки тішився ним, навіть більше, мабуть, ніж найбільшим скарбом. Завівши мову з кимось із сусідів, що мешкали в нових будинках, які виросли навколо старої сільської левади, він одразу підводив розмову до предмета свого захоплення.
Доктор Бердок — молодий обдарований біолог, з міцним підборіддям і зачесаним на німецький лад чорним волоссям. Містер Смарт, розмовляючи з ним, без зусиль перевів тему на предмет свого зацікавлення:
— Ось ви цікавитеся природознавством, а моїх золотих рибок не бачили?
Доктор, переконаний прибічник еволюції, уявляв природу як одне ціле, та все-таки, на перший погляд, зв’язок був слабенький, оскільки він був цілком заклопотаний питанням походження жирафи.
Отець Бравн був священиком католицької церкви в сусідньому містечку; у бесіді з ним думка містера Смарта мала визначений ланцюжок логічних понять: католицтво — Рим — апостол Петро — рибалка — золоті рибки. З містером Імлаком Смітом, банківським керівником, — тендітним і блідим паном, чепуристим в одязі, хоч і скромним у поводженні, — він різким переходом повертав розмову до золотого стандарту, від якого до золотих рибок залишався вже один крок. Віконт Івон де Лара (за титулом француз, а на обличчя радше росіянин, якщо не татарин) був досвідченим мандрівником, дослідником Сходу, тож ерудований і меткий містер Смарт, виявляючи великий інтерес до Гангу та Індійського океану, невимушено переходив до питання тамтешніх вод, де водяться золоті рибки. У містера Гарі Хартопа, дуже багатого, і такою ж мірою сором’язливого й мовчазного чоловіка, який щойно приїхав з Лондону, він врешті-решт вибив визнання, що риболовля його не цікавить, після чого додав:
— До речі, що стосується риболовлі, а моїх рибок ви вже бачили?
Золоті рибки були примітні тим, що їх зробили із щирого золота. Цю ексцентричну, але дорогу річ виготовили колись, щоб задовольнити примху одного східного принца, а містер Смарт викупив її чи то на розпродажі, чи то в антикварній крамниці, в які регулярно навідувався, прагнучи облаштувати свій дім рідкісними дрібничками. На відстані десяти кроків здавалося, що ця чаша досить незвичайних розмірів, а в ній плавають незвичайних розмірів живі золоті рибки. Зблизька, проте, вона виявлялася величезною дутою кулею з прекрасного венеціянського скла; по цьому тонкому склу був наведений легкий веселковий флер, а за ним, серед різноколірних тіней, висіли неприродно великі риби із золота, з чималими рубінами замість очей.
Вартість усієї цієї споруди, поза сумнівом, була дуже високою, особливо якщо брати до уваги безумство, до якого схильні колекціонери. Навіть Френсіс Бойл, новий секретар містера Смарта, хоч і був ірландцем, який не відзначався особливою обачністю, і той з подивом слухав, як безтурботно його патрон розпатякує про свої коштовності перед ледь знайомими людьми, що опинилися тут через простий збіг обставин, — адже колекціонери зазвичай обережні і навіть потайні. Вивчаючи свої нові обов’язки, містер Бойл переконався, що й інші відчували подібне — від легкого здивування до рішучого несхвалення.
— Дивуюся, як йому ще досі не перерізали горлянку, — сказав камердинер містера Смарта з прихованою іронією, ніби насправді хотів сказати: «Засмучуюся» (зрозуміло, у переносному значенні).
— Дивно мені, як він не дбає про своє добро, — сказав головний клерк містера Смарта, який залишив справи в конторі, щоб допомогти новому секретареві. — Він навіть не потурбується засунути старі засуви на своїх старих дверях.