Він допитливо оглянув будинок, високий і вузький, з рядами смугастих жалюзі, колись яскравих, а тепер уже вицвілих. Щілини в жалюзях, крізь які виднілося нутро будинку, були ще темніші і здавалися чорними тріщинами на золотому в променях уранішнього сонця фасаді.
— Це будинок полковника Варни? — уточнив Бравн. — Він, здається, теж приїхав зі Сходу. А що то за чоловік?
— Я ніколи його не бачив, — відповів Бойл. — І решта також, хіба що окрім доктора Бердока, але й він буває у полковника не частіше, ніж у цьому є необхідність.
— Що ж, мені треба побачитися з ним, — сказав отець Бравн.
Великі двері відчинилися і поглинули маленького священика, а його приятель розгублено дивився йому вслід, немовби сумнівався, чи випустять вони візитера назад. Через декілька хвилин вони, проте, відчинилися, отець Бравн вийшов, чомусь посміхаючись, і неквапливо й безтурботно продовжив прогулянку. Часом навіть здавалося, що він забув про предмет розмови, оскільки то тут, то там робив побіжні зауваження: про місцеве суспільство, про минуле цих місць, про майбутні зміни. Біля банку, де починали нову дорогу, він заговорив про грунт і з якимсь незрозумілим виразом лиця кинув погляд на зелену леваду.
— Це ж громадський вигін, — сказав він. — Тут би випасати свиней і гусей, якби місцеві мешканці їх тримали. А так усе заросло кропивою та будяками. Шкода, що такий красивий луг перетворився на нікчемний, нікому не потрібний пустир! Скажіть, онде, навпроти, це будинок доктора Бердока?
— Так, — здригнувшись від несподіваного запитання, відповів Бойл.
— Чудово, — сказав священик. — Тоді постукаємо і в ці двері.
Потім вони повернулися в будинок містера Смарта, і Бойл, поки піднімалися по сходах, знову переповів своєму супутнику подробиці драми, що розгорнулася тут удосвіта.
— А ви самі часом не задрімали? — запитав отець Бравн. — Поки Джеймсон бігав униз і вовтузився з дверима, чи не міг хтось піднятися на балкон?
— Ні, — відповів Бойл, — не міг. Я прокинувся, коли Джеймсон гукав з балкона. Потім я почув, як він збігає по сходах униз і гримить замками, і відразу ж вийшов на балкон — адже там усього лиш два кроки.
— А ніхто не міг прослизнути між вами через який-небудь інший вхід? — наполягав отець Бравн. — Чи не можна сюди проникнути, минувши парадні двері?
— Ні, в жодному разі, — впевнено відповів Бойл.
— Я все-таки, мабуть, подивлюся сам, — ніби вибачаючись, сказав Бравн і нечутно зійшов по сходах.
Бойл недовірливо подивився йому услід. Та вже за хвилину на верху сходів знову появилася кругла фізіономія, схожа на голову жартівливого привида, зроблену з гарбуза.
— Ви казали правду, іншого входу немає, — бадьоро проголосив примарний гарбуз. — А тепер, зібравши всі курйози докупи, поміркуймо, на що ми багаті. Цікава річ виходить.
Ви гадаєте, — запитав Бойл, — в цьому якось замішаний віконт або полковник чи хто-небудь з тих мандрівників? Щось надприродне?
— О так, — серйозно відповів священик. — Якщо припустити, що віконт або полковник чи там ще хтось, одягнувшись бедуїном, прокрався сюди в темряві, тоді це, безумовно, надприродно.
— Як вас розуміти? — здивувався Бойл.
— Бачте, цей араб не залишив жодних слідів, — сказав отець Бравн. — Полковник і банкір — ваші найближчі сусіди по обох боках. Але між вашим будинком і банком пухкий червоний ґрунт, на ньому ми мали б відбиток босих ніг, як на гіпсі, і червоні сліди були б усюди. Перед будинком полковника мили хідник, причому учора, а не сьогодні; це я з’ясував, ризикнувши випробувати на собі пекучу мов перець вдачу полковника. Мокрі сліди залишилися б на всій дорозі. Якби ж нічний гість був віконтом або доктором, які живуть навпроти, він, звісно, міг би йти через леваду. Проте ходити по ній босоніж вкрай неприємно, оскільки там суцільні колючки, чортополох та кропива. Він обов’язково поранив би собі ноги і неодмінно залишив би які-небудь сліди. Якщо, звісно, він не був, як ви вважаєте, істотою надприродною.
Бойл уважно стежив за серйозним і непроникним обличчям священика.
— Тоді хто він, як ви гадаєте? — нарешті запитав секретар.
— Слід пам’ятати одну загальну істину, — помовчавши, промовив отець Бравн. — Ми не бачимо того, що в нас перед носом. Один астроном спостерігав за місяцем, і коли йому на вічко телескопа потрапила мушка, він побачив там дракона, якого на місяці бути не може. А ще мені розповідали, що годі впізнати власний голос. І взагалі — того, що у нас перед очима, ми часто-густо не бачимо, а побачивши, не впізнаємо. Якщо якась річ з переднього плану перемістилася на середній, ми, радше, вирішимо, що вона там опинилася, прийшовши з протилежного боку. Вийдімо на хвилинку з будинку і подивімося, як усе виглядає з іншого ракурсу.