Була тут і покоївка, або костюмер, дружини Мандевіля — доволі грізна особа з рудим прилизаним волоссям і твердим, немов дерев’яним, лицем. Дружина Мандевіля — тиха жінка з сумирним лицем, класичним, строгим і напрочуд блідим на фоні світлих очей і майже безбарвного волосся, зачесаних на прямий проділ, як у дуже древньої мадонни, — трималася трохи осторонь. Мало хто знав, що колись вона була талановитою акторкою, її амплуа — інтелектуальні ібсенівські героїні. Та її чоловік був невисокої думки про серйозні п’єси; а в цей момент його взагалі більше цікавила інша проблема — як витягнути вперту італійку з її гримерки.
— Вона ще не вийшла? — запитав він, звертаючись не стільки до дружини, скільки до її діловитого костюмера.
— Ні, сер, — похмуро відповіла місіс Сендс (так її звали).
— На біса! — вигукнув Мандевіль з властивою йому простотою. — Реклама — хороша річ, але такого роду вона нам не потрібна. У неї ж є друзі? Невже вона нікого не послухає?
— Джервіс каже, що з нею може впоратися тільки її священик, — сказав Рендол. — Якщо вона там вішається на гачку для капелюхів, то краще, щоб він і справді прийшов. Зрештою, Джервіс пішов по нього. А ось і він сам.
У кінці коридору, що проходив під сценою, з’явилися двоє. Один з них був Ештон Джервіс, добрий чоловік, що зазвичай грав лиходіїв, але цього разу передав цю високу честь кучерявому і носатому Вернону. Другий, низенький і круглий, одягнений у чорне, був отець Бравн — священик з церкви, розташованої за рогом.
— Я думаю, у неї були підстави так образитися, — сказав він. — Ніхто не знає, що сталося?
— Здається, вона невдоволена зі своєї ролі, — відповів старий актор.
— Подібне з ними завжди буває! — пробурчав містер Мандевіль. — А я гадав, що моя дружина розподілила все правильно.
— Я віддала їй найкращу роль, — втомлено промовила місіс Мандевіль. — Адже всі звихнені на театрі дівулі мріють зіграти молоду красуню і вийти за молодого героя-красеня під шалені оплески з галерки. Актриса в моєму віці має відступити на задній план і грати поважних матрон. Я так і зробила.
Отець Бравн пропхався вперед і став, прислухаючись, біля замкнутих дверей.
— Нічого не чути? — боязливо запитав Мандевіль і тихо додав: — Як гадаєте, вона нічого не накоїла?
— Дещо чути, — спокійно відповів священик. — Судячи із звуків, вона розбиває вікно або дзеркало, ймовірно, ногами. Вона не накладе на себе руки, в цьому я впевнений. Перед самогубством дзеркала ногами не б’ють. Якби вона була німкою і закрилася, щоб порозмірковувати на метафізичні теми, я неодмінно запропонував би виламати двері. Але італійці так просто не вмирають, вони не здатні накласти на себе руки в припадку люті. Ось убити когось — це вони можуть. Так що стережіться, якщо вона раптом вискочить.
— Отже, ви радите не виламувати двері? — запитав Мандевіль.
— Саме так, якщо ви хочете, аби вона грала ввечері, — відповів отець Бравн. — Якщо виламаєте двері, вона зніме дах із театру і піде геть. Дайте їй спокій, і вона, найімовірніше, вийде — просто з цікавости. Я б, на вашому місці, залишив кого-небудь на варті біля дверей, а сам набрався терпіння годинки на дві.
— У такому разі, — сказав Мандевіль, — будемо репетирувати ті сцени, в яких вона не зайнята. Моя дружина подбає про реквізит. Врешті-решт найважливіший акт — четвертий. Почнемо?
— Що ви репетируєте? — запитав священик.
— «Школу лихослів’я»,[6] — сказав Мандевіль. — Може, це і хороша література, але мені потрібні п’єси. А дружині подобаються класичні комедії. Як на мене, в них більше класики, ніж сміху.
У цю хвилину до них, шкандибаючи, підійшов старий швейцар, якого усі звали просто Сем, — єдиний мешканець театру в ті години, коли немає ні репетицій, ні спектаклів. Він дав хазяїну візитну картку і повідомив, що його хоче бачити леді Міріям Марден. Містер Мандевіль пішов, а отець Бравн ще кілька секунд спостерігав за його дружиною і зауважив, як на її зів’ялому обличчі з’явилася слабка, невесела посмішка.
Потім він теж вийшов у фойє разом з актором, який його привів, своїм близьким другом і одновірцем, що не така вже й рідкість у театральному середовищі. Йдучи, він почув, як місіс Мандевіль своїм рівним голосом наказала місіс Сендс стати на варті біля замкнутих дверей.
— Місіс Мандевіль, як видно, розумна жінка, — сказав священик, хоч і тримається весь час в тіні.
— Колись вона була дуже інтелігентною, — сумно сказав Джервіс. — Та відцвіла й опустилася, вийшовши заміж за такого нікчему, як Мандевіль. У неї високі театральні ідеали. Але, зрозуміло, прищепити їх своєму чоловікові і хазяїну їй вдається не часто. Уявляєте, він хотів, щоб така жінка грала хлоп’ят у балаганних пантомімах! Він визнавав, що вона хороша акторка, та наполягав, що пантоміми вигідніші. З цього ви можете зробити висновок, як чуйно й уважно він ставиться до людей. Але вона ніколи не скаржилася. Якось місіс Мандевіль мені сказала: «Скарги завжди повертаються до нас, як відлуння з іншого кінця світу; а мовчання зміцнює нашу душу».