І він вказав на широку чорну спину Мандевіля, він саме розмовляв з двома пані, які викликали його у фойє.
Леді Міріям була високою, млосною й елегантною пані, красивою тією сучасною красою, взірцем якої була єгипетська мумія. Її чорне пряме стрижене волосся нагадувало шолом, а сильно нафарбовані губи відкопилилися, що надавало обличчю зневажливого виразу. Її супутниця була дуже жвава пані з негарним, але привабливим лицем і волоссям, немовби посипаним срібною пудрою. Звали її міс Тереза Телбот. Говорила головним чином вона, леді Міріям виглядала занадто втомленою, щоб говорити. Лише коли Бравн і Джервіс проходили повз них, вона знайшла в собі сили промовити:
— Театр, взагалі-то, — нудьга. Але я ніколи не бачила репетиції в звичайних костюмах. Можливо, це забавно… В наші дні так важко знайти щось нове…
— Звичайно, я можу запропонувати вам ложу, — поспіхом відповів Мандевіль. — Будьте ласкаві, пройдіть сюди. — І він повів їх в інший коридор.
— Цікаво, — задумливо промовив Джервіс, — чи Мандевіль віддає перевагу цьому типу жінок?
— А які у вас підстави думати, — запитав священик, — що він взагалі віддає перевагу кому-небудь над власною дружиною?
Перш ніж відповісти, Джервіс не менше секунди дивився на нього.
— Мандевіль — загадка, — серйозно сказав він. — Так-так, я знаю, що він схожий на звичайного обивателя. І проте він — загадка. У нього є щось на совісті. Щось затьмарює його життя. Я зовсім випадково знаю про це більше від усіх. Однак ніяк не втямлю того, що знаю.
Він озирнувся, чи немає кого, поблизу, і додав, понизивши голос:
— Я не боюся розповісти вам, адже ви вмієте зберігати таємниці. Вчора мене дуже вразила одна річ. Ви знаєте, Мандевіль займає маленький кабінет у кінці коридору, прямо під сценою. Так ось, мені двічі довелося пройти повз його кабінет, коли всі думали, що він там сам. Мало того, в обох випадках я достеменно знав, де всі жінки з нашої трупи. Одні були у своїх убиральнях, інші вже пішли з театру.
— Усі жінки? — перепитав Бравн.
— У нього була жінка, — майже пошепки сказав Джервіс. — Якась жінка постійно ходить до нього, і ніхто з нас її не знає. І не зрозуміло, як вона туди потрапляє — вхід тільки один, з коридору. Здається, якось я бачив у нього пані у вуалі або в капюшоні. Вона блукала, як примара, біля театру. Але це не примара. Гадаю, на інтрижку це не подібне. Тут радше пахне шантажем.
— Чому? — запитав Бравн.
— Тому, — сказав Джервіс вже не серйозно, а похмуро, — що я чув, як вони сварилися. А під кінець вона дзвінко і грізно сказала три слова: «Я твоя дружина».
— Гадаєте, він двоєженець? — задумливо запитав отець Бравн. — Що ж, двоєженство і шантаж йдуть рука в руку. А може, та жінка просто несповна розуму. Хіба мало таких крутяться навколо театру та артистів. Та, можливо, ви маєте рацію, однак зараз зарано робити якісь висновки… До речі, репетиція, здається, почалася.
— Я не зайнятий у цій сцені, — посміхнувся Джервіс. — Зараз репетирують тільки один акт — чекають, поки отямиться ваша італійка.
— І справді, — зауважив священик. — Цікаво, чи вона вже заспокоїлась?
— Можемо повернутися і подивитися, якщо бажаєте, — сказав Джервіс, і вони знову спустилися в коридор, один кінець якого впирався в кабінет Мандевіля, а інший — в убиральню сеньйори Мароні.
Недалеко від іншого кінця коридору вони побачили акторів, що піднімалися по драбинці на сцену. Попереду йшли Вернон і старий Рендол — вони дуже квапилися; за ними своєю звичайною розміреною ходою йшла місіс Мандевіль, а Норман Найт, здається, навмисно відстав, щоб поговорити з нею. Бравн і Джервіс почули лиш кілька слів з їх розмови.
— Кажу ж вам, до нього ходить жінка! — гнівливо говорив Найт.
— Тсс! — відповідала місіс Мандевіль своїм сріблястим голосом, в якому все ж дзвеніла сталь. — Ви не повинні зі мною так говорити. Пам’ятайте, що він — мій чоловік.
— Хотів би я забути про це! — сказав Найт і кинувся на сцену.