Але причиною його страху був, очевидно, не лише забобон. Він зіщулився і, якщо можна так сказати, втиснувся у темний куток; і весь якось відразу став немовби невидним, окрім величезних, як очі домовика, окулярів.
— Скажіть мені одне, — спокійно запитав священик. — У вас були причини ненавидіти сквайра?
Чоловічок у кутку пробелькотів щось, чого Сміт не розчув, але священик кивнув.
— Знаю, що були, — сказав він. — Ви ненавиділи його; це мені підказує, що ви його не вбивали. То ж розкажіть самі, що тут сталося, або ж зробити це доведеться мені?
Настала тиша, в якій чулося лише слабке цокання годинника на кухні… Потім отець Бравн продовжив:
— Сталося ось що. Містер Делмон, увійшовши з вулиці у ваші двері, попросив якихось сигарет, виставлених у вітрині. Ви на хвилю вийшли за поріг, як роблять торговці, щоб подивитися, на що він показує. І в цей момент Делмон побачив у внутрішній кімнаті бритву, яку ви відклали, і сиву голову сера Артура на спинці крісла: на них, ймовірно, якраз падало світло з того віконця в глибині. В одну мить він встиг схопити бритву, полоснути нею сквайра по горлу і повернутися до прилавка. Нещасний навіть не злякався, коли побачив руку з бритвою. Він помер, посміхаючись своїм думкам. О, що це були за думки!.. Сам Делмон теж міг не тривожитися. Він виконав усе швидко й тихо — навіть містер Сміт, що стояв на вулиці, присягнувся б в суді, що вони не розлучалися ні на хвилину. Причина для тривоги була тільки в однієї людини — у вас. Ви не ладнали із землевласником через заборгованість за рентою і ще через щось, і ось ви виявляєте вашого недруга зарізаним у власній крамниці вашою ж бритвою. Цілком зрозуміло, ви впали у відчай через те, що вам не виправдатися перед звинуваченням, і вирішили, поки не пізно, змити плями з підлоги, а тіло кинути вночі в річку, запакувавши його в картопляний мішок; ось тільки ви його погано зав’язали. Добре, що в певні години ваша перукарня зачиняється, й у вас часу було досить. І ви нічого ніби не забули… окрім ось цього капелюха. Проте не хвилюйтеся: я забуду все, зокрема і про капелюх, — закінчив отець Бравн і ніби й нічого не було вийшов на вулицю. Сміт, глибоко вражений, пішов за ним, а перукар лише оторопіло дивився їм услід.
— Ви мене розумієте? — запитав отець Бравн у свого супутнику. — Це той випадок, коли мотив, що спонукав перукаря до таких дій, занадто слабкий, щоб звинуватити його, але занадто сильний, щоб виправдати. Такий боязкий і нервовий чоловік не здатен убити сильного й рішучого через якісь грошові чвари. Та саме такий чоловік смертельно боятиметься, щоб його не звинуватили в цьому. Та що тут казати, у справжнього винуватця мотив був куди серйозніший!
Священик поринув у роздуми, пильно дивлячись у порожнечу перед собою.
— Який жах, — простогнав Івен Сміт. — Лиш годину чи дві тому я таврував Делмона як негідника і шантажиста, але все-таки в голові не вкладається, щоб він таке вчинив.
Священик все ще немовби перебував у трансі, як людина, що опинилася перед прірвою. Нарешті його губи смикнулися, і він пробурмотів радше як молитву, аніж як прокляття:
— Всемилостивий Господи! Яка жахлива помста!
Його супутник щось запитав, але він продовжував говорити немовби сам до себе:
— Скільки ж тут було ненависти! Яка жорстока відплата одного смертного черв’яка іншому! Чи можливо проникнути у бездонне людське серце до самого дна, де можуть чаїтися такі жахливі пристрасті! Спаси нас, Господи, від гордині, але не мені осягнути таку ненависть і таку відплату.
— Так, — підтримав Сміт, — мені то і взагалі не осягнути, навіщо він убив Водрі. Якщо Делмон — шантажист, то природніше було б, щоб Водрі вбив його. Звичайно, це, як ви сказали, жахлива помста, але…
Отець Бравн швидко закліпав очима, ніби щойно прокинувся, і квапливо заперечив:
— А, ви про це! Ні, я говорив про інше. Я мав на увазі не вбивство в перукарні, коли… ну, коли вжахнувся перед такою відплатою. Тут було щось інше, страшніше, хоч, звичайно, і це вбивство також страшне. Але осягнути його набагато легше: майже кожен здатен на таке. Адже це, властиво, був майже самозахист.
— Що?! — не повірив своїм вухам Сміт. — Чоловік підкрався до іншого ззаду і перерізав йому горлянку, коли той безтурботно посміхався в стелю, сидячи в кріслі перукаря, — ви називаєте це самозахистом!
— Я ж не стверджую, що це виправдана міра самозахисту, — відповідав священик. — Але багато хто пішов би на це, щоб захистити себе, коли б зіткнувся з пекельною підлістю, яка сама по суті теж є злочином, що волає про помсту. Власне про цей, інший, злочин я саме й міркував. Почнемо із запитання, яке ви поставили, — ну навіщо шантажистові вбивати? Бачте, тут ціла купа хибних думок і звичного змішування речей… — Отець Бравн помовчав, ніби впорядковував думки після недавнього замішання, і продовжив уже звичним тоном: — Ви бачите, що двоє чоловіків, старий і молодий, зав’язують дружбу й будують матримоніяльні плани; однак причина їх дружби нечиста і криється у минулому. Один з них багатий, а другий — бідний, і ви підозрюєте шантаж. Що ж, поки ви маєте рацію. Але ви неправильно вирішуєте задачу, хто кого шантажує. Ви припускаєте, що бідний шантажує багатого. Насправді ж багатий шантажував бідного.