За обопільною згодою, вони перервали подорож в одній з великих долин Вест Райдинга, щоб пообідати і виспатися в затишному готелі, і, виїхавши наступного дня рано-вранці, рушили далі побережжям древньої Нортумбрії, поки не досягли краю піщаних дюн і приморських лугів, в серці яких зачаївся старий прикордонний замок, унікальний і таємничий пам’ятник минулих воєн на узбережжі. Врешті-решт вони його знайшли, їдучи стежиною, що звивалась уздовж довгої затоки, і повернули до якогось каналу, що впирався в рів замку. Замок і справді був замком: квадратний, з вежами — один з тих, які нормани набудували всюди від Галилеї до Ґрампіян. Крім рову, його захищали ґрати, що опускалися, і звідний міст, про яких нагадала подорожнім цікава подія.
Пробравшись через високу жорстку траву та будяки, отець Бравн і Гренбі вийшли на берег рову, воду в якому вкривало мертве листя і піна. Рів обвивав замок, немов ебонітова інкрустація із золотою облямівкою. Приблизно у ярді або двох за чорною стрічкою рову був інший, зелений, берег і великі кам’яні стовпи біля входу. Мабуть, цю самотню фортецю навідували дуже рідко: коли нетерплячий Гренбі привітав криком нечіткі фігури за Гратами, їм коштувало великих зусиль опустити величезний іржавий міст. Нарешті він почав, обертаючись, опускатися, немов вежа, що падає, і раптом зупинився, застигнувши в повітрі під загрозливим кутом.
Нетерплячий Ґренбі, танцюючи на березі, крикнув своєму супутнику:
— Ох, я вже не можу тупцювати на місці! Краще просто стрибнути.
З властивою йому прудкістю він справді легко перестрибнув через рів, приземлившись на тому березі. Однак короткі ноги отця Бравна не були пристосовані до таких стрибків, натомість він був напрочуд пристосований до того, щоб плюхатися в брудну воду. Та завдяки допомозі свого компаньйона йому не вдалося зануритися у воду занадто глибоко. Коли священик дерся по зеленому мулкому берегу, він раптом застиг і нахилив голову, вдивляючись в якусь цятку на трав’янистому схилі.
— Ви що там, ботанікою зайнялися? — роздратовано крикнув Гренбі. — Нам ніколи вивчати древні рослини. Досить з вас і досліджень чудес підводного світу. Ходімо! Чисті чи брудні, ми повинні з’явитися перед баронетом.
Коли вони ввійшли до замку, їх дуже шанобливо прийняв старий слуга — більше у просторі, доступному оку, не було нікого. Прибулі пояснили, з чим прийшли, і він відпровадив їх у довгу кімнату, обшиту дерев’яними панелями. Зброя різних віків рівномірно висіла на темних стінах, а перед великим вогнищем стояли, немов вартові, повні обладунки XIV століття. В іншій довгій кімнаті крізь прочинені двері виднілися ряди фамільних портретів.
— Мені здається, що я потрапив на сторінки роману, а не в замок, — сказав юрист. — Не думав, що хтось досі зберігає дух «Удольфських таємниць».[11]
— Так, старий джентльмен ревно потурає своїй манії до історичного, — відповів священик. — Ці речі — не підробка. Той, хто їх розклав, не вважає, що всі середньовічні люди жили одночасно. Трапляється, що обладунки складають з різних частин, але ці носив один чоловік, і носив він їх не намарно. Бачте, це — обладунки для турнірів, досить пізні.
— Ось і хазяїн також запізнюється, — сказав Ґренбі. — Скільки можна чекати?
— Та годі вам, у цих місцях все відбувається повільно, — відповів отець Бравн. — Гадаю, те, що він нас взагалі прийняв, дуже благородно. Два нікому незнайомих чоловіки приїжджають, щоб поставити йому винятково особисті запитання.
І справді, коли з’явився хазяїн, їм не було підстав нарікати на прийом; навпаки, вони могли зауважити, з якою гідністю і простотою їх хазяїн зберіг чемність у глухій самотності, в сільській глушині.
Баронет не виглядав ні здивованим, ні стривоженим; і хоч у них з’явилася підозра, що гостей у нього не було щонайменше останні чверть століття, він поводився так, немовби щойно розпрощався з двома герцогинями.
Він не показав ні боязкости, ні нетерпіння, коли вони повідомили, що приїхали в суто особистих справах; після коротких роздумів він, мабуть, зрозумів, що цікавість їх викликана певними обставинами. Це був худорлявий літній джентльмен з чорними бровами і довгим підборіддям.
Хоча ретельно укладене волосся було, без сумніву, перукою, у нього вистачило мудрости носити сиву перуку, як і личить немолодим людям.
— Щодо питання, яке вас цікавить, — сказав він, — відповідь на нього дуже проста. Мій намір залишити весь свій статок синові не підлягає сумніву, так само, як мій батько залишив його мені; і ніщо — я кажу прямо, — ніщо не змусить мене вчинити інакше.
11
Твір Анни Радкліф (1764–1823) «Удольфскі таємниці» — один із найяскравіших взірців готичного роману.