— Я щиро вдячний вам за ці відомості, — відповів юрист, — але та люб’язність, з якою ви до нас поставилися, дає мені сміливість сказати, що ви бачите все в занадто чорному світлі. Гадаю, ваш син не вчинить нічого страшного, що дало б вам підставу визнати його негідним спадку. Звичайно, він може…
— Саме так, — сухо відповів сер Джон Масгрейв, — може… Чи не будете ви такі люб’язні пройти зі мною на хвилину в сусідню кімнату?
Він повів гостей у галерею, яку вони вже встигли трохи роздивитися крізь прочинені двері, і похмуро застиг перед почорнілими і насупленими портретами.
— Це сер Роджер Масґрейв, — сказав він, вказуючи на чоловіка в чорній перуці, з довгим лицем. — Він був одним з найниціших брехунів і негідників у мерзотні часи Вільгельма Оранського[12] — нашіптувач двох королів, убивця двох дружин. Ось його батько, сер Роберт, зразок чесности і добропорядности. Ось його син, сер Джеймс, один з найблагородніших якобітських мучеників[13] і один з перших, хто пожертвував гроші на Церкву і на бідних. Чи зрозуміло тепер, що дім Масгрейвів, його сила, честь, влада переходили від однієї доблесної людини до іншої через покоління, від діда до онука? Едуард І правив Англією дуже добре, Едуард III Англію прославив, однак слава ця проросла з тієї, першої, через безчестя і дурість Едуарда II, який плазував перед Гейвстоном[14] і втік від Брюса.[15] Повірте мені на слово, містере Гренбі, велич знатного роду, велич самої історії — це більше, ніж випадкові люди, які несуть його крізь віки. Спадок наш переходив від батька до сина, так воно буде й надалі. Мого сина можете запевнити, що я свої гроші не залишу притулку для бродячих кішок. Масґрейв робитиме як Масґрейв, поки стоїть світ.
— Так, — задумливо промовив отець Бравн, — я розумію, що ви маєте на увазі.
— Ми будемо раді, — сказав законник, — передати таке приємне запевнення вашому синові.
— Так, запевнення передати ви можете, — серйозно сказав хазяїн. — Нехай не турбується, усе відійде йому — і замок, і титул, і земля, і гроші… Є лише один маленький і доволі особистий додаток до цього всього — я в жодному разі до скону днів не стану розмовляти з ним.
Законник дивився так само шанобливо, але тепер уже і здивовано.
— Чому? Що ж таке він міг учинити?
— Я приватна особа і джентльмен, — сказав Масґрейв, — як також і хранитель великого спадку. Син мій зробив щось таке жахливе, що його не можна назвати не то що джентльменом, але й навіть людиною. Цей найгірший злочин у світі. Чи пам’ятаєте ви, що сказав Дуглас, коли Марміон,[16] його гість, хотів потиснути йому руку?
— Так, — відповідав отець Бравн:
Баронет обернувся до іншої кімнати і провів до неї своїх геть приголомшених відвідувачів.
— Сподіваюся, тут ви трішки відпочинете, — сказав він таким самим рівним тоном. — Якщо ви не знаєте, куди вам подітися, я буду щиро радий надати у ваше розпорядження замок на цю ніч.
— Дякую вам, сер Джон, — сказав священик сумним голосом. — Гадаю, нам краще піти.
— Тоді я накажу опустити міст, — сказав хазяїн; і через декілька хвилин брязкіт величезної, аж до неправдоподібности, споруди наповнив замок, немов скрип жорен.
Іржавий механізм спрацював цього разу відмінно, і вони знову опинилися на трав’янистому березі по той бік рову.
Ґренбі раптом взяли дрижаки.
— Що за штуку встругнув його синочок?! — заволав він.
Отець Бравн на це нічого не відповів. Але коли вони зупинилися неподалік, в селі Грейстон, де їх прихистив готель «Сім зірок», законник з чималим здивуванням виявив, що священик не збирається їхати далі. Він, поза сумнівом, вирішив триматися поблизу замку.
— Не можу ж я залишити все так, як є, — серйозно сказав він. — Авто я відішлю назад, і ви, звичайно, можете відправитися разом з ним. Відповідь на своє запитання ви отримали, воно було просте: чи може ваша фірма позичити гроші на проекти молодого Масгрейва? А на своє запитання я не отримав відповіді — так і не дізнався, чи підходить цей чоловік для Бетті. Що ж, спробую з’ясувати, чи справді він учинив щось жахливе, чи це лиш вигадки старого шаленця.
— Якщо ви хочете ще щось у нього вивідати, — зауважив юрист, — то чом би вам не поїхати до нього? Навіщо стирчати в цій дірі, куди він навряд чи загляне?
12
Вільгельм IIІ Оранський (1650–1702) — король Англії і Шотландії, ревний прихильник протестантів.
13
Якобіти — прихильники Якова II Стюарта та його нащадків, що претендували на англійський та шотландський престоли, противники правління Вільгельма III Оранського; підняли повстання у Шотландії, які були придушені.
14
Ґейвстон Пірс (1284–1312), молочний брат короля, граф Корнвельський, король Едуард II прогнав його за намовою англійських баронів; згодом був убитий.
15
Роберт І Брюс (1274–1329) — король Шотландії, один із найвеличніших шотландських монархів, успішно воював за незалежність країни проти Англії, засновник королівської династії Брюсів.