— Якщо послухати вас, — засміявся детектив, — то християнський злодій і язичницький шахрай безнадійні антиподи.
— Будьмо милосердні і до одного, і до другого, — сказав отець Бравн. — Англійські джентльмени крали й раніше, і закон покривав їх. Захід теж уміє затуманити злочин значущими словесами. Інші камені змінили власників — дорогоцінні камені, різьблені, як камея, і яскраві, як квітка.
Детектив дивився на нього, і священик вказав на могильний камінь абатства,[19] що темнів у небі.
— Це дуже великий камінь, — сказав священик. — Він залишився у злодіїв.
Останній плакальник Марни
Блискавка осяяла ліс і кожен сірий зморщений листочок на похнюплених деревах став чітким, немов тонкий малюнок або гравюра на сріблі. Підлягаючи цікавому закону, завдяки якому ми бачимо в одну мить мільйони дрібниць, чітким стало все — від неприбраних, але мальовничих залишків пікніка на скатертині під широким деревом до білої звивистої дороги, де стояло біле авто. Смутний будинок з чотирма вежами, схожий на замок, а в цей сірий вечір — безформний, немов хмара, несподівано виник зблизька, показуючи свої зубчасті круті дахи й осяяні світлом сліпі вікна. Цього разу і справді це було схоже на притчу, бо для деяких з присутніх він виринув з глибин пам’яти на авансцену дійсности.
Срібне сяяння освітило на мить і чоловіка, нерухомого, немов вежа. Чоловік цей був високий і стояв віддалік, на пагорбі, тоді як його супутники сиділи на траві, біля скатертини, збираючи в кошик посуд і їжу. Срібна застібка його театрального плаща блимнула зіркою у світлі блискавки, а біляве в’юнке волосся стало майже золотим. Металом відливало й обличчя, не таке молоде, як постава; миттєве світло посилило його орлиний профіль, але висвітило зморшки. Можливо, це обличчя постаріло від частого гриму, бо Х’юго Ромейн був найкращим актором свого часу. Золоті кучері, сталеві риси і срібне блищання ланцюжка на мить робили його подібним на лицаря в латах, й одразу ж він знову став темним, чорним силуетом на немічно-сірому фоні дощових небес.
Проте, як і раніше, спокій відрізняв його від інших учасників пікніка. Ті, хто, у прямому розумінні слова, був біля його ніг, мимоволі сіпнулися, коли раптове світло розірвало сіру завісу, бо до цієї хвилини сумовитий дощ ніяк не провіщав грози. Єдина пані, що носила свою сивину з тією гордою витонченістю, яка відрізняє світських американок, закрила очі і зойкнула.
Її чоловік, флегматичний лорд Автрем — англійський генерал, що служив в Індії, — сердито підняв голову. Молодий чоловік на прізвище Мелоу закліпав добрими собачими очима і впустив горнятко. Елегантний пан з якимсь винюхуючим носом — сам Джон Кокспер, газетний король, — неголосно вилаявся не на англійський, а на канадський лад, бо родом був з Торонто. Однак чоловік у плащі стояв, як статуя, його орлине лице було подібне до б’юсту римського імператора, навіть повіки його не ворухнулися.
Коли купол неба, розколотий блискавкою, знову став темним, цей чоловік із дещо недбалим тоном сказав:
— Гримить через кожні півтори секунди, гроза близько. Від блискавок дерево не вкриє, хіба що від дощу.
Мелоу, наймолодший в компанії, звернувся до пані.
— Мені здається, — несміливо сказав він, — неподалік є будинок.
— Будинок он там, — трохи похмуро промовив генерал, — але він зовсім не подібний на гостинний готель.
— Як дивно, — сказала його дружина, — що дощ наздогнав нас саме тут, поблизу самотнього будинку.
Щось у її тоні не дозволило тонкому і розумному Мелоу поставити запитання; а газетяр із Торонто, позбавлений цих якостей, грубувато запитав:
— Чому? Старий, вкритий мохом замок…
— Цей замок, — сухо сказав Автрем, — належить маркізу Марни.
— Нічого собі! — вигукнув сер Джон. — Я чув про цього маркіза. Минулого року «Комета» давала на першій смузі прекрасний матеріал «Знатний самітник».
— І я про нього чув, — тихо сказав Мелоу. — Розповідають різні речі. Ходять чутки, що він носить маску, бо хворий на проказу. Ще мені говорили, що він народився виродком і виріс у темній кімнаті.
— У нього три голови, — промовив актор без натяку на жарт.
— Я не хотіла б вислуховувати плітки, — сказала леді Автрем, — і жарти тут недоречні. Я добре знайома з маркізом. Ми дружили, коли він ще не був маркізом і жив у Вашингтоні, тридцять років тому. Ніякої маски він не носив, принаймні у моїй присутності, і на проказу не хворів, хіба що трохи уникав людей. Голова в нього була одна, і серце одне, тільки воно розбите.
— Нещасна любов! — зрадів Кокспер. — Годі знайти кращого матеріалу для «Комети».
19