— Як це потішно! — сказала леді Автрем. — Чоловіки вважають, ніби серце може розбити тільки жінка. Ні, бідний Джеймс втратив брата, точніше, кузена, вони виросли разом і були дуже близькими, навіть серед братів такий зв’язок буває рідко. Забула сказати, що маркіза звали тоді Джеймсом Мейром, а молодшого, улюбленого брата — Морісом. Джеймс був недурний і дуже гарний собою — високий, з тонким лицем, хоча нам, молодим, він видавався трохи старомодним. Моріса я не бачила, але мені казали, що він справжній красень, правда, радше в оперному, аніж в аристократичному дусі. І справді, він прекрасно співав, розумівся на музиці, грав на сцені, він міг й умів буквально все. Джеймс постійно запитував нас, чи здатна жінка встояти перед таким дивом. Він обожнював брата, але одного разу його кумир розбився, немов фарфорова лялька. Моріс помер, коли вони жили біля моря; тоді ж помер і Джеймс.
— Відтоді він і живе затворником? — запитав Мелоу.
— Ні, — відповіла леді Автрем. — Спершу він довго мандрував: Азія, острови людоїдів — зрештою, де він тільки не був. Смертельні удари вражають людей у різний спосіб. Кажуть, він не терпить жодних спогадів. Навіть портретів не зберігає. Тоді, після смерти брата, Джеймс поїхав відразу, того ж дня. Я чула, що повернувся він років через десять. Можливо, мандрівки його трохи втішили, але раптом на нього напала релігійна меланхолія.
— Кажуть, у нього вчепилися католицькі священики, — пробурчав лорд Автрем. — Я знаю точно, що він роздає милостиню тисячами, а сам живе, як чернець або як самітник. Не розумію, яка з цього користь. Навіщо це треба його духовним наставникам?
— Мракобіси, — пояснив Кокспер. — Ні, ви подумайте! Людина може приносити користь суспільству, служити людям, а ці кровопивці висмоктують з нього всю кров. Вони йому й одружуватися не дають, ви вже повірте мені!
— Так, він не одружився, — сумно сказала пані. — Коли ми були молоді, він любив мою близьку подругу. А потім… Розумієте, яку Гамлета, втративши все, він втратив любов. Власне, усі ви знаєте його колишню наречену. Це Віола, дочка адмірала Грейсона. Вона теж залишилася самотньою.
— Яка мерзота! — вигукнув сер Джон. — Яке безглузде звірство! Це не драма, а злочин. Я просто зобов’язаний оповістити суспільство про цей жах. Ні, ви тільки подумайте, в двадцятому столітті…
Він аж задихався від гніву, а лорд Автрем, помовчавши трохи, сказав:
— Мені здається, ченцям не завадило б згадати слова: «Залиши мертвим ховати своїх мертвих»’.
Дружина його глибоко зітхнула.
— Так це й виглядає, — сказала вона. — Мрець ховає мерця, роками, знову й знову.
— Гроза минула, — сказав Ромейн, посміхаючись невідомо чого. — Вам не доведеться заходити в негостинний замок.
Леді Автрем здригнулася.
— Я зроду-віку знову туди не зайду! — вигукнула вона.
— Знову? — перепитав Мелоу. — Отож, ви були там?
— Я спробувала, — гордо відповіла вона. — Але не варто про це згадувати. Дощ закінчився, можна йти до авта.
’ Євангеліє від Луки 9, 60.
Вони пішли, а генерал дорогою сказав своєму молодому приятелеві:
— Не хочеться говорити при Кокспері, але краще, щоб ви це знали. Я не можу пробачити Джеймсу одного. Коли моя дружина прийшла до нього, він гуляв у парку. Вона послала з лакеєм свою картку і чекала його біля входу. Незабаром він з’явився і пройшов повз неї, ніби й нічого не було. Він навіть не поглянув на жінку, з якою колись був у дружніх стосунках. У ньому не залишилося нічого людського. Моя дружина має право називати його мерцем.
— Дуже дивно, — сказав його співрозмовник. — Це геть… геть не те, чого я спочатку очікував.
Розлучившись з друзями, Мелоу відправився на пошуки свого приятеля. Ченців йому зустрічати не доводилося, але католицького священика він знав і дуже хотів поговорити з ним про те, що почув. І він став шукати його, аби з’ясувати правду про зловісне мракобісся, що нависло темною хмарою над замком Марни.
Де тільки він не шукав отця Бравна, а знайшов його в одній знайомій їм обом багатодітній католицькій сім’ї. Священик сидів на підлозі і, насупившись від напруження, намагався надіти на плюшевого ведмедя капелюх ляльки.
Мелоу стало трохи незручно, але він був занадто поглинений своїми сумнівами і розмови відкласти не міг. Молодий чоловік розповів, що чув, не випустивши реплік генерала і газетяра. При згадці про газетяра священик посумнішав.
Отець Бравн ніколи не знав і не думав про те, чи він смішний. Зараз він сидів на підлозі, круглоголовий і коротконогий, як дитина; однак його сірі очі дивилися так, як дивилися очі багатьох чоловіків за дев’ятнадцять століть, тільки вони сиділи на єпископських та кардинальських престолах або стояли на кафедрі. Такий відчужений і пильний погляд, сповнений смирення перед завданням, що непосильне для людини, буває у моряків і в тих, хто проводить крізь мирські бурі корабель святого Петра.