— Це наша приватна справа, — сказала вона. — Не розумію, ви тут до чого.
— А їм тільки подай приватну справу! — зневажливо мовив Джон Кокспер. — Вони вічно шастають під килимом і вичікують нагоди, щоб пролізти в чуже житло. Бачите, вчепився у бідного Марна! — Сер Джон був не в гуморі, бо знатні друзі взяли його з собою лише за умови, що він нічого не напише. Йому і в голову не приходило, що саме він вічно намагається пролізти в чуже житло.
— Ви не хвилюйтеся, все гаразд, — поспішив запевнити отець Бравн. — Окрім мене, маркіз не бачив жодного священика. Його клерикальні переконання дуже перебільшені. Повірте, він знає, що робить. Благаю вас, не чіпайте його.
— Щоб він помер живцем і з’їхав з глузду? — закричала леді Автрем. — Щоб він жив ось так, тому що проти волі вбив людину понад чверть століття тому? Це ви називаєте християнським милосердям?
— Так, — незворушно відповідав священик, — це я називаю християнським милосердям.
— Та чого від них чекати. У цьому все християнське милосердя священиків? — сердито сказав Кокспер. — Їм аби лиш замурувати кого-небудь живцем, заморити голодом, звести з розуму постом, покаянням і страхом вічних мук!
— Справді, отче Бравне, — сказав Автрем. — Невже, по-вашому, він заслуговує такої долі? І в цьому ваше християнство?
— Отче Бравне, — серйозно сказав Мелоу, — я завжди погоджувався з вами. Але зараз я нічого не зрозумію! Невже необхідно так розплачуватися за такий злочин?
— Злочин його тяжкий, — відповідав священик.
— Нехай Господь пом’якшить ваше жорстоке серце, — сказала незнайома пані. — Я піду і поговорю з моїм женихом.
І, немовби голос її викликав духа, з сірого замку вийшов чоловік, що зупинився в мороці відкритих дверей, на самому верху довгих сходів. Чоловік був весь у чорному; звідси, знизу, було видно, що волосся його світле, а лице бліде, як у статуї.
Коли Віола Грейсон повільно рушила вгору по сходах, лорд Автрем промовив в темні вуса:
— Сподіваюся, він не образить її, як образив мою дружину.
Отець Бравн, що перебував в якомусь заціпенілому смиренні, подивився на нього і промовив:
— Вина бідного Марни дуже велика, але цього він не робив. Вашу дружину він не ображав.
— Що ви хочете сказати? — запитав Автрем.
— Він з нею незнайомий, — відповідав священик.
Поки вони говорили, висока пані піднялася по східцях, і тут усі почули воістину страшний крик:
— Моріс!..
— Що сталося? — вигукнула леді Автрем і побігла до подруги, яка похитнулася так, немов зараз полетить по кам’яних східцях. Але Віола Грейсон повільно почала спускатися вниз, зіщулившись і тремтячи.
— О, Господи, — говорила вона, — о, Господи милостивий… це не Джеймс… це Моріс!
— Мені здається, леді Автрем, — серйозно сказав священик, — вам краще забрати звідси вашу подругу.
Але десь згори пролунав голос, який міг би прозвучати із склепу, — хрипкий, невідповідно гучний, як у тих, хто багато років прожив серед птахів на незаселеному острові. Моріс, маркіз Марни, сказав:
— Стійте!
Усі застигли на місці.
— Отче Бравне, — продовжив маркіз, — перш ніж ці люди підуть, розкажіть їм усе, що я розповів вам.
— Слушна думка, — відповідав священик, — і це вам зарахується.
Маркіз сховався в замку, а отець Бравн звернувся до присутніх у замку людей.
— Так, — сказав він. — Нещасний Марни дозволив розповісти вам усе, що він розповів мені, але краще я почну із власних припущень. Я, звичайно, зрозумів одразу, що похмурі ченці — чиста нісенітниця, вичитана з книг. Іноді, дуже рідко, ми, священики, спонукаємо людину до чернецтва, але ніколи не схиляємо його до відлюдництва без чернечого правила і ніколи не виряджаємо мирянина в чернечий одяг. Проте я замислився над тим, чому ж він носить каптур і закриває обличчя. І мені здалося, що таємниця не в тому, що він зробив, а в тому, хто він.
Потім генерал дуже виразно описав мені поєдинок, і найвиразнішою в цій картині була загадкова поза Ромейна, в якій він застиг осторонь. Вона тому й була загадковою, що він застиг осторонь. Чому ця людина не кинулася до свого друга? І тут я почув одну дрібничку — генерал згадав про те, що Ромейн саме так стояв, коли чекав грому після блискавки. І я все зрозумів. Ромейн вичікував і тоді, біля моря.
— Та поєдинок закінчився! — закричав лорд Автрем. — Чого ж він чекав?
— Поєдинку, — відповів отець Бравн.
— Кажу ж вам, я все бачив! — із ще більшим хвилюванням вигукнув генерал.
— А я, — заперечив священик, — кажу вам, що ви нічого не бачили.
— Вибачте, отче, ви при тямі? — запитав генерал. — Чому ви вирішили, що я осліп?