— Я дуже радий, що ви можете засвідчити особу цього чоловіка, та все ж прошу пам’ятати, що він ще залишається під підозрою. Я, звісно, не виключаю, що він не винен, та хай що цей репортер казатиме, однак у сад він проник незвичним способом.
— Я і сам вважаю його невинним, — зненацька сказав священик безпристрасним тоном. — Але, зрозуміло, я також можу помилятися.
— А чому, власне, ви вважаєте його невинним?
— Та саме тому, що він добувся в сад у такий незвичний спосіб, — відповів служитель церкви. — Бачте, сам я зайшов сюди у спосіб цілком звичний. Та виглядає, що я єдиний потрапив сюди саме так, як це прийнято. В наші дні і найдостойніші серед людей перелазять у сад через огорожу.
— А що ви називаєте звичним способом? — звідувався детектив.
— Ну, як вам сказати, — відповідав отець Бравн з простою відвертістю. — Я увійшов через парадні двері. Зазвичай у будинки я входжу саме так.
— Ви мені вибачте, отче, — сказав Беґшоу, — але не так вже й важливо, як ви сюди увійшли, якщо, звісно, у вас немає бажання зізнатися у вбивстві.
— А як на мене, це дуже важливо, — м’яко заперечив священик. — Річ у тому, що, коли я входив через парадні двері, мені впало в око щось таке, чого інші, ймовірно, не могли бачити.
— І що ж це було?
— Повний погром, — так само м’яко відповів отець Бравн. — Велике дзеркало у кінці коридору розбите, пальма перевернена, підлога всіяна черепками глиняного горщика. І я одразу зрозумів, що сталося щось недобре.
— Слушна думка, — погодився Беґшоу, трохи помовчавши… — Те, що ви побачили, має прямий зв’язок із злочином.
— А якщо тут є зв’язок із злочином, — продовжував священик вкрадливо, — то цілком можна припустити, що певна особа жодним чином із цим злочином не пов’язана. І ця особа — містер Майкл Флуд, який проник у сад через стіну, а потім намагався вибратися у той же незвичний спосіб. Саме незвичність поведінки переконує мене в його невинності.
— Увійдімо в будинок, — сказав Бегшоу, дещо затинаючись.
Коли вони переступили поріг бічних дверей, пропустивши лакея вперед, Беґшоу відстав на декілька кроків і тихо сказав своєму другу:
— Цей лакей поводиться трохи дивно. Він стверджує, що його прізвище Ґрін, та я сумніваюся в його щирості: поза сумнівом лише одне — він справді служив у Ґвина, й, очевидно, іншої постійної прислуги тут не було. Але, що найбільше мене здивувало, він присягається, нібито його хазяїна взагалі не було в саду — ні живого, ні мертвого. Лакей стверджує, що старий суддя поїхав на званий обід в Юридичну колегію і повинен був повернутися лише через декілька годин, через те, мовляв, він і дозволив собі ненадовго відлучитися з будинку.
— А чи пояснив лакей, — запитав Андергіл, — що спонукало його відлучитися таким дивним чином?
— Ні, в усякому разі, зрозумілого пояснення з нього так і не вдалося витягнути, — відповів детектив. — Направду, я не розумію його. Він чогось смертельно боїться.
За бічними дверима починався довгий, що тягнувся через усю будівлю, передпокій, до якого з боку фасаду вели парадні двері, а над ними було старомодне напівкругле віконце, що одним своїм виглядом наганяло тугу.
Сіруваті відблиски світанку вже мерехтіли серед темряви, а передпокій слабо освітлювала одна-єдина лампа під абажуром, також дуже старомодним, яка стояла на полиці в дальньому кутку. При її тьмяному світлі Беґшоу побачив той повний погром, про який говорив отець Бравн. Висока пальма з довгим віялоподібним листям була перевернена, від горщика з темно-червоної глини залишилися лишень черепки. Ці черепки всіяли килим упереміш із ледь виблискуючими скалками розбитого дзеркала, а порожня рама так і залишилася висіти на стіні. Перпендикулярно до цієї стіни, від бічних дверцят, через які вони увійшли, вглиб будинку тягнувся широкий коридор. У дальньому його кінці стояв телефон, завдяки якому лакей і викликав сюди священику; ще далі, через прочинені двері, виднілися тісно зімкнуті ряди товстелезних книг у шкіряних палітурках, було зрозуміло, що ці двері ведуть до кабінету судді.
Беґшоу стояв і розглядав під ногами глиняні черепки вперемішку зі скалками дзеркального скла.
— Ви, безумовно, маєте рацію, — сказав він священикові. — Тут була справжня сутичка. Очевидно — сутичка між Гвином і його вбивцею.
— Мені здається, — скромно зауважив священик, — що насправді тут сталося дещо інше.
— Саме так, тут дещо трапилося, і зрозуміло, що саме, — підтвердив детектив. — Убивця ввійшов через парадні двері і застав Ґвина в будинку. Ймовірно, сам Ґвин його і впустив, зав’язалася смертельна боротьба, й, мабуть, було зроблено випадковий постріл, який ущент розніс дзеркало, хоча його могли розбити й ударом ноги або ще якось. Ґвину вдалося вирватися, він кинувся в сад, де переслідувач наздогнав його біля ставка і застрелив. Я вважаю, що картина злочину вже відновлена, але, зрозуміло, мені необхідно ретельно оглянути решту кімнат.