Вовки це знають і ждуть цього. Отут можна наїстися досхочу. Риба б'ється в калюжах, задихається від того, що мало води, як коли, то просто з води стирчать спини таранячі.
Люди здохлої риби не їдять. А вовкам вона ще смачніша, ніж жива. Через цілу ніч вовки брьохаються по калюжах і їдять рибу. На рибі вони жиріють — це в них запас жиру на цілий рік. Вони спішать їсти, бо скоро Емба пересохне, зостануться тільки озера, а в озерах глибоко і там тарані не спіймаєш.
У ці дні вовків коло Емби так багато, що цілу ніч чути, як вони виють і брьохаються у воді. Але піти туди не страшно, ситі вовки дуже бояться людей — вони одійдуть далі й будуть брати рибу в інших калюжах.
Коли ті калюжі повисихають, вовки знову підуть назад у пустиню. Кілька днів вони просто спатимуть на сонці. Коли ж ізнову схочеться їсти, доведеться, хоч-не-хоч, підстерігати ховрашків, а то й жувати ящірку. Знов для вовка починається голод.
ВОВКИ І ВЕРБЛЮЖАТА
Голодно живуть вовки у прикаспійській пустині. Найгірше їм буває зимою: ховрашки сплять під землею, ящірки й ті поховалися і подубіли. А їсти хочеться.
Найкраще було б упіймати верблюжа. Та коло нього є верблюдиця, а головне — люди! Людей же вовк боїться над усе.
Ще є вівці — коло овець злі собаки і знову ж люди, ще й з рушницями. Отже, про овець і думати не доводиться. Коло верблюдів все ж таки менше людей. Пасеться собі верблюдиця з верблюжам і ходить по сніговій пустині, шукає, де є під снігом трава. Тоді розкопає траву копитом і їсть. І верблюжа коло неї. Якби його добратись до верблюжати?
Верблюжа — воно ж дурне і цікаве. З ним можна б упоратись, якби не верблюдиця. А верблюдиця хоч і не дуже розумна, але сильна і здорова: як дасть ногою, так і покотишся в сніг. Ще й зареве, а тоді, напевне, прибіжать люди.
Як його бути? Є такі старі вовки, що все ж таки їдять верблюжатину. Вовки знають, як упіймати верблюжа.
Верблюжа, поки молоде, дуже цікаве. Як підіймеш руку або помахаєш шапкою, воно зразу біжить до тебе обдивлятися, що воно таке. А як його ще погладити, то так і ходитиме цілий день коло тебе.
Хто й зна, як вовки до того додумались, тільки буває такий старий вовцюга, що вміє підманути верблюжа.
Як одійде верблюжа від матері, старий вовк перелізе поза горбами на череві, щоб поближче до верблюжати. Ляже на спину й лежить, але одну ногу підійме вгору. І меле цією ногою, наче то не нога, а товста бур'янина або ще щось незвичайне коливається під вітром.
Як тільки побачить таке діло верблюжа, то йому стає цікаво, що воно таке. Воно підходить ближче.
Та вовк не стрибає на нього. Ще й верблюдиця недалеко і люди теж. Вовк тихенько перелазить трохи далі на череві. І знову ногу задере вгору і колихає нею.
Бачить верблюжа, що цікава та штука тікає від нього, і хоче підійти ближче. Щоб вона наступала на верблюжа, то може верблюжа злякалося б і само втекло б до матері. Так ні, та штука сама тікає. Підійде верблюжа ближче, а та штука знов за другим горбом манячить.
Отак відведе старий вовк верблюжа від матері на кілометр, чи більше, а тоді — стриб йому на горло і перервав.
І їсть сам, не виє, не кличе інших вовків, бо можуть позбігатися люди. Наїсться і йде спати.
Але казахам те верблюжа дуже дороге. Отже вони сідають на коней, беруть собак і їдуть по сліду вовка. Вовк наїсться і біжить не дуже охоче. Часто буває, що вдається вовка спіймати. Як не того, що зарізав верблюжа, то хоч тих, що доїдали після нього. І вже тоді вовкам нема пощади. Цілим колгоспом, буває, ганяють вовків, бо без верблюда в пустині жити дуже трудно.
ПІВНІЧНИЙ ПТАХ
Був грудень місяць. Над мостом через річку Лопань перелетів якийсь птах. У морозному вранішньому тумані він був білий, наче з срібла. Витягши вперед довгу шию, він полетів далі над Лопанню, туди, де Лопань спливається з річкою Харків.
Ніхто не придивлявся до нього: люди поспішали на роботу. Тільки двоє людей спинилися на мосту. Вони довго дивилися вслід срібному птахові. Один з цих двох людей був старий дідок у пальті з портфелем. Це був старий робітник – токар, тепер член харківської міської ради. Другий з цих двох людей був я. Коли срібний птах зник у тумані, ми глянули один на одного.