Щось хруснуло.
А тоді запала тиша.
Персик покотився далі. А тітка Шкварка й тітка Шпичка так і лежали собі, розмазані по траві, тонюсінькі, пласкі й нерухомі, неначе паперові ляльки, вирізані з якоїсь кольорової книжечки.
16
І ось персик викотився з саду і з шаленою швидкістю помчав пагорбом униз, підстрибуючи на стрімкому схилі. Він котився дедалі швидше й швидше, а натовпи людей, що дряпалися вгору, раптово побачивши цього гігантського монстра, який насувався на них, почали верещати й розбігатися хто куди.
Сягнувши підніжжя гори, персик перетнув дорогу, збив телеграфний стовп і розчавив дві припарковані там машини. Тоді завзято потолочив мало не з двадцять городів, трощачи на своєму шляху паркани й живоплоти. Розметав на всі боки ціле стадо породистих корів, а тоді ще й цілу овечу отару, потім цілий табун коней, а потім цілий хлів зі свинями — невдовзі довкола, куди сягало око, скрізь аж рябіло в очах від переляканих тварин, що розбігалися, куди бачать очі.
А персик і далі мчав з неймовірною швидкістю, навіть не думаючи її сповільнювати, і за якусь милю на його шляху вигулькнуло село.
Він покотився центральною вуличкою села, і люди ледве встигали відсахнутися хто ліворуч, хто праворуч. Наприкінці вулички персик пробив стіну величезної будівлі й викотився з другого боку, залишивши по собі цегляний мур, що зяяв двома круглими отворами.
З’ясувалося, що це була знаменита шоколадна фабрика, і майже одразу з пробоїн у фабричних мурах шугонула ціла річка гарячого рідкого шоколаду. Хвилиною пізніше ця коричнева липка маса розтеклася кожнісінькою вуличкою села, проникаючи під двері будинків і заливаючи крамниці й садочки. Діти чалапали по коліна в шоколаді, а дехто навіть намагався в ньому плавати, і всі вони поглинали його величезними жадібними ковтками й захоплено пищали.
А персик і далі не зупинявся — він котився й котився, залишаючи по собі суцільні руїни. Корівники, конюшні, стайні, клуні, хліви, стодоли — все, що траплялося йому на дорозі, розчавлювалося, наче іграшкове. Якомусь дідуганові, що рибалив на березі струмочка, персик вирвав з руки вудку, а тоді промчав так близько від жінки на ім’я ДейзіЕнтвисл, що обчухрав шкірку на кінчику її довжелезного носа.
Коли ж він мав нарешті зупинитися?
Але як тут зупинишся? Будь-який круглий предмет котитиметься схилом аж донизу, а в нашому випадку земля була похила аж ген до самого океану — того океану, про подорож до якого ще недавно благав своїх тіток Джеймс.
Ось, може, тепер він там і побуває. Персик щосекунди наближався до океану і білих височенних круч, що нависали над ним.
Ці кручі, заввишки з десятки метрів, відомі на всю Англію. Під ними вирує глибоченна, холоднюща й ненаситна морська безодня. Не один корабель розбився і пропав навіки на цьому узбережжі разом з усіма моряками. Персикові лишалося до кручі якихось сто метрів… тоді п’ятдесят… двадцять… десять… п’ять… а коли він докотився нарешті до краєчка кручі — підстрибнув у небо і завис там на кілька секунд, не перестаючи обертатися і в повітрі…
А потім він почав падати…
Униз…
Униз…
Униз…
Униз…
Униз…
ШУБОВСТЬ! Він хлюпнувся у воду, здійнявши море бризок, і каменем пішов на дно.
Проте минуло кілька секунд і персик виринув з води, легенько загойдавшись на хвилях.
17
А всередині персика у цей час коїлося щось несусвітнє. Побитий і потовчений Джеймс Генрі Троттер лежав на долівці у дивному клубку зі Стоніжки, Черв’яка, Павучихи, Зозульки, Світлячки-Хробачки і Старого-Зеленого-Коника. Ще ніколи в світі жоден мандрівник не пережив жахливішої подорожі, ніж ці нещасні створіння. А все починалося так добре, з вигуками й реготом, і перші кілька секунд, коли персик котився поволеньки, хитання й поштовхи нікому не дошкуляли. А коли почулося БУМ! і Стоніжка вигукнула: «Це була тітка Шпичка!» — а тоді ще одне БУМ! і вигук: «А це тітка Шкварка!» — усі радісно закричали й заулюлюкали.
Та варто було персикові викотитися з саду й помчати стрімким схилом униз, шалено підстрибуючи, гупаючи й обертаючись, як уся ця оказія почала нагадувати справжній кошмар. Джеймса жбурляло то на стелю, то на підлогу, то боком на одну зі стін, то знову на стелю, то вгору, то вниз, то вперед, то назад, то догори дриґом, то шкереберть, а всі інші літали хто куди разом зі стільцями й диваном, не кажучи вже про сорок два Стоніжчині черевички. Їх усіх шпурляло, мовби вони були горошинки у величезнім брязкальці, яким безперестанно тарахкотів якийсь божевільний велетень. А на додачу щось зіпсувалося в освітлювальному механізмі Світлячки-Хробачки і кімнату затопила суцільна пітьма. Лунали крики, верески, прокльони, стогони, усе довкола кружляло й оберталося, а коли Джеймс ухопився було за якісь товсті стержні, що стирчали зі стіни, вони виявилися одними з численних Стоніжчиних ніг.