— Відпусти, дурило! — верескнула Стоніжка, звільняючись від його стискань, а Джеймс миттєво полетів через усю кімнату просто на гострющі коліна Старого-Зеленого-Коника. Двічі він заплутувався в ногах пані Павучихи (жахливе відчуття), а насамкінець бідолашний Черв’як, який щоразу, шугаючи повітрям з одного кінця кімнати в другий, цвьохкав власним тілом, наче батогом, нажахано обвився довкола Джеймсового тіла й категорично відмовився злізати з нього.
Ой, що то була за скажена подорож! Однак ось вона нарешті скінчилася, і в кімнаті раптово залягла цілковита тиша. Усі постогнували від болю і повільно виплутувалися одне з-під одного.
— Нам треба трохи світла! — крикнула Стоніжка.
— Так! — підтримали її всі. — Світла! Дай нам трохи світла!
— Та пробую, — озвалася бідолашна Світлячка-Хробачка. — Роблю все, що можу. Потерпіть, будь-ласка.
Усі мовчки стали чекали.
Тут на кінчику Світляччиного хвоста замерехтіло кволеньке зеленкувате сяйво, що поступово яскравішало, аж доки всі змогли хоч щось побачити.
— Ото вже намандрувалися! — буркнула Стоніжка, накульгуючи по кімнаті.
— Я вже ніколи не буду таким, як колись, — пробурмотів Черв’як.
— Я теж, — додала Зозулька. — Це коштувало кількох років мого життя.
— Але ж любі мої друзі! — вигукнув Старий-Зелений-Коник, намагаючись усіх підбадьорити, — ми нарешті там!
— Де? — здивувалися вони. — Де саме? Що таке там?
— Та я не знаю, — відповів Старий-Зелений-Коник. — Але переконаний, що це щось гарне.
— Ми, мабуть, на дні якоїсь шахти, — понуро припустив Черв’як. — Ми ж наприкінці явно падали кудись глибоко вниз. У мене наче все аж обірвалося. Ще й досі нудить.
— А може, ми в якійсь прекрасній країні, де лунають пісні й музика, — не здавався Старий-Зелений-Коник.
— Або біля морського узбережжя, — втрутився Джеймс, — де я зможу гратися в пісочку з іншими дітьми.
— Ви мені вибачте, — пробурмотіла трохи зблідла Зозулька, — та чи вам не здається, що нами постійно гойдає то вгору, то вниз?
— Гойдає вгору і вниз! — вигукнули всі. — Та що ти маєш на увазі?
— У тебе ще й досі від подорожі голова ходить ходором, — сказав їй Старий-Зелений-Коник. — За хвилинку тобі стане краще. Чи всі готові піднятися нагору і подивитися, де ми?
— Так, так! — пролунав хор голосів. — Ходімо! Швидше!
— Я відмовляюся виходити назовні боса, — заперечила Стоніжка. — Спочатку мушу взути черевички.
— Пресвяті небеса, та не починай ти знову свої дурнуваті забаганки, — голосно обурився Черв’як.
— Давайте всі допоможемо Стоніжці і швидше з тим закінчимо, — запропонувала Зозулька. — Нумо, разом.
Усі так і зробили, усі, за винятком пані Павучихи, котра почала звивати довгу мотузяну драбину, що мала сягнути від самої підлоги аж до отвору в стелі. Старий-Зелений-Коник розважливо порадив не ризикувати й не виходити бічними дверима, бо ж невідомо, де вони опинилися, тому найкраще було б піднятися персиком угору й визирнути з нього вже аж там.
Отож, коли минуло півгодини, мотузяна драбина була вже звита й підвішена до стелі, сорок дві Стоніжчині лапки були старанно взуті в сорок два черевички, і всі наготувалися до виходу. Збудження наростало. Раз у раз лунали крики «Хлоп’ята, вперед! Земля обітована! Скоріше б це побачити!», і вся компанія дряпалася одне за одним драбиною на стелю і зникала там у темному вологому тунелі, що стрімко, майже вертикально, підіймався вгору.
18
Наступної хвилини вони вже видобулися на світ Божий, де й зупинилися на самій верхівці персика, біля стебла, мружачись від яскравого сонця й нервово роззираючись довкола.
— Що сталося?
— Ми де?
— Такого не може бути!
— Неймовірно!
— Жахливо!
— Я ж казала вам, що ми гойдалися то вгору, то вниз, — нагадала всім Зозулька.
— Ми у відкритому морі! — вигукнув Джеймс.
І так воно й було. Потужна течія і сильний вітер так швидко віднесли персик від берега, що вже й не було видно землі. Довкола їх оточував безмежний чорний океан, глибокий і ненаситний. Маленькі хвилі плюскали об персикові боки.
— Але як це могло статися? — дивувалися всі. — Де ділися поля? А де ліси? Де Англія?