Выбрать главу
Буду їсти, аж доки зімлію, Та фігуру змінити зумію… — Персик все зрозумів, Їй фігуру змінив — Розмастив по землі, мов олію!

Усі заплескали в долоні й почали просити, щоб Стоніжка заспівала ще, й вона одразу виконала свою найулюбленішу пісеньку:

Колись давно давно Ходили пси в кіно, Кобили їли мило, А мавпи — крокодилів, Курчата несли молоко, Казали свині: «ко коко», Кроти і дикобрази Захоплювались джазом, Цапи були безрогі, А кози — козерогі, А звірів цар — Страшний Кабан Напісяв просто в бара….

— Обережно, Стоніжко! — раптом крикнув Джеймс. — Обережно!

26

Стоніжка, яка під час співу вистрибувала, мов божевільна, раптом занадто близько підійшла до похилого краєчку персика і майже три страшні секунди намагалася втримати там рівновагу, нестямно розмахуючи всіма своїми ніжками, щоб не впасти спиною вниз. Та позаяк ніхто так і не встиг її підхопити, вона не втрималась і — полетіла стрімголов донизу! Стоніжка заверещала, і всі підбігли до краю й дивилися, як її бідолашне видовжене тіло перекручувалося в повітрі й ставало дедалі менше і менше, аж поки остаточно зникло з виду.

— Шовкопряде! — зарепетував Джеймс. — Швидко! Починай прясти!

Шовкопряд зітхнув, адже він ще й досі був страшенно виснажений після тої навіженої пряжби для чайок, та все ж, покректавши, узявся за виконання наказу.

— Я спущуся по неї! — крикнув Джеймс, обв’язуючись довкола пояса срібною мотузкою, яка вже вилазила з Шовкопряда. — А ви всі тримайте Шовкопряда, щоб він, бува, не полетів услід за мною, а потім, коли відчуєте, що я тричі смикнув за мотузку, тягніть мене вгору!

Джеймс стрибнув і полетів сторч головою услід за Стоніжкою — усе нижче, нижче й нижче, аж до самого океану, і можете собі уявити, як швидко мусив прясти Шовкопряд, щоб не відставати від Джеймса.

— Ми їх ніколи вже не побачимо! — забідкалася Зозулька. — Ой, лишенько! Ой, лишенько! І це саме тоді, коли нам усім було так добре!

Пані Павучиха, Зозулька і Світлячка-Хробачка залилися сльозами. Заплакав і Черв’як.

— Мені наплювати на ту Стоніжку, — казав, схлипуючи, Черв’як. — Але я так полюбив цього хлопчину.

Старий-Зелений-Коник почав ледь чутно награвати на своїй скрипочці похоронного марша, а коли закінчив, то всі, разом з ним самим, стояли по коліна в сльозах.

Зненацька за мотузку тричі смикнули.

— Тягніть! — заволав Старий-ЗеленийКоник. — Хапайтеся за мене й тягніть!

Треба було витягти мало не півторакілометрової довжини мотузку, але всі працювали, мов скажені, і врешті-решт з одного боку персика вигулькнув мокрий як хлющ Джеймс із мокрою як хлющ Стоніжкою, яка намертво вчепилася в нього всіма своїми сорока двома ніжками.

— Він мене врятував! — зойкнула Стоніжка. — Він плив Атлантичним океаном, аж доки мене знайшов!

— Дорогий мій хлопчику, — поплескав Джеймса по плечі Старий-Зелений-Коник. — Прийми мої вітання.

— Мої черевички! — забідкалася Стоніжка. — Тільки погляньте на мої коштовні черевички! Вода їх просто знищила!

— Та вгамуйся ти! — пирхнув Черв’як. — Радій, що взагалі лишилася жива.

— А ми й далі підіймаємося вгору? — запитав Джеймс.

— Безумовно, — відповів Старий-Зелений-Коник. — А вже починає темніти.

— Я знаю. Ще трохи й настане ніч.

— Може, зійдемо всі вниз і перечекаємо до ранку в теплі? — запропонувала пані Павучиха.

— Ні, — заперечив Старий-Зелений-Коник. — Це було б дуже немудро. Для нас значно безпечніше цілу ніч просидіти тут і чатувати. Тоді, якщо й трапиться якась халепа, ми будемо напоготові.

27

Джеймс Генрі Троттер разом зі своїми друзями сів навпочіпки на вершку персика, чекаючи приходу ночі. Над ними громадилися цілі гори хмар — загадкових, загрозливих, нестримних. Темрява ставала щораз густіша, аж раптом з понад верхівок хмар вигулькнув блідий неповний місяць, заливаючи все довкола мерехтливим світлом. Гігантський персик погойдувався собі з боку на бік, а сотні шовкових білих мотузок разом з небаченою зграєю морських чайок творили у місячному сяйві просто фантастичну картину.

Жоден звук не порушував цієї тиші. Подорож на персику абсолютно відрізнялася від подорожі в літаку. Літак летить у небесах з гулом і ревінням, тож усе, що таємничо чаїться у цих величних хмарогорах, відразу ховається. Ось чому ті люди, які подорожують у літаках, ніколи нічого до пуття й не бачать.