Але персик… о, так… персик рухався м’яко, безшумно і крадькома. І тому за час цього довгого мовчазного нічного польоту над океаном Джеймсові з його друзями вдалося побачити те, чого ще ніхто не бачив.
Скажімо, коли вони безшелесно проминали величезну білу хмару, то помітили на її вершечку декілька дивних, високих і ефемерних силуетів, що були вдвічі вищі за звичайних людей. Їх нелегко було розгледіти, адже вони були майже такі самі білі, як і хмари, але коли персик до них наблизився, стало очевидно, що ці «силуети» насправді були живі — високі, примарні і невиразні білі створіння, зроблені мовби з якоїсь дивної суміші бавовни, цукрової вати і тонкого білого волосся.
— О-о-о-о-о-о-ох! — застогнала Зозулька. — Щось мені це не подобається!
— Цс-с-с! — цитьнув на неї Джеймс. — Вважай, щоб вони тебе не почули! Це, мабуть, Хмарулі!
— Хмарулі! — зашепотіли всі, тулячись одне до одного. — Ой, лихо-лишенько!
— Добре, що я сліпий і не можу їх бачити, — зрадів Черв’як, — бо я, мабуть, заверещав би.
— Хоч би вони не озирнулися і нас не побачили, — зацокотіла зубами пані Павучиха.
— Думаєш, вони нас з’їдять? — занепокоївся Черв’як.
— Тебе вони точно з’їдять, — вишкірилася Стоніжка. — Покрають так дрібнесенько, як салямі, і зжеруть шматочок за шматочком.
Бідолаха Черв’як аж затремтів зі страху.
— А що вони там роблять? — прошепотів Старий-Зелений-Коник.
— Я не знаю, — знизав плечима Джеймс. — Зараз побачимо.
Хмарулі стояли, збившись докупи, й виробляли якісь дивні фокуси своїми руками. Спочатку простягали їх уперед (усі разом) і хапали цілі пригорщі хмар. Тоді розминали ці пригорщі хмар пальцями, аж доки ті оберталися на якісь великі білі камінчики. Тоді жбурляли ці камінчики вбік, спритно хапали наступні шматки хмар і починали все спочатку.
Усе це відбувалося мовчки й дуже загадково. Стос камінчиків збоку від них ставав дедалі вищим. Невдовзі ними можна було б уже завантажити цілого фургона.
— Вони, мабуть, цілком з’їхали з глузду! — припустила Стоніжка. — Нам нема чого їх боятися!
— Помовч, сільськогосподарська шкіднице! — просичав Черв’як. — Якщо вони нас побачать, то відразу з’їдять!
Але Хмарулі були такі заклопотані своїми справами, що навіть не помічали величезного персика, що пропливав за їхніми спинами.
І тут мандрівники побачили, як один Хмаруль підняв над головою свої довгі прозорі руки й закричав:
— Добре, друзяки! Цього досить! Беріть лопати! — У ту ж мить усі інші Хмарулі пронизливо заверещали з радості, почали стрибати й розмахувати руками. Потім вони вхопили величезні лопати, підійшли до велетенської купи камінців і почали шалено жбурляти їх з хмари.
— Снігопад! — наспівували вони під час цієї роботи.
— Та це ж градинки! — схвильовано прошепотів Джеймс. — Вони зробили градинки, а тепер жбурляють їх на людей!
— Градинки? — перепитала Стоніжка. — Що за нісенітниця! Та ж зараз літо. А влітку граду не буває.
— А це вони так готуються до зими, — пояснив Джеймс.
— Ніколи не повірю! — крикнула Стоніжка, забувши про всі застороги.
— Цс-с-с! — засичали на неї всі. А Джеймс тихенько додав: — Заради всіх святих, Стоніжко, не здіймай такого галасу.
Стоніжка вибухнула реготом.
— Та ці дебіли нічого не чують! — вигукнула вона. — Вони ж глухі як тетері! Ось дивіться! — І перш ніж хтось устиг її зупинити, вона приклала до вуст передні ніжки й заволала як навіжена: — Ідіоти! Йолопи! Придурки! Бовдури! Кретини! Чого ви займаєтесь дурницями?
Хмарулі миттєво стрепенулися. Вони аж підстрибнули, мовби їх покусали оси. А побачивши, що на відстані п’ятдесяти метрів від них пролітає небом величезний золотавий персик, приголомшено скрикнули й пожбурляли свої лопати. Так вони й стояли, огорнуті місячним сяйвом, ошелешені й закляклі, наче якісь високі, білі кошлаті статуї, і не відводили очей від гігантського плоду, що пропливав повз них.
Пасажири персика (усі, крім Стоніжки) скам’яніли від жаху, дивлячись на Хмарулів, і приготувалися до найгіршого.
— Що ж ти накоїла, триклята шкіднице! — прошепотів Стоніжці Черв’як.
— А я їх не боюся! — крикнула Стоніжка й на підтвердження своїх слів виструнчилася на повен зріст і почала вигопцювати й дражнити Хмарулів, показуючи їм непристойні жести усіма своїми сорока двома ногами.