Вони мовчки сиділи й дивилися, як з-за обрію повільно встає сонечко, започатковуючи новий день.
32
А коли нарешті розвиднілося, усі повставали й почали розминати свої затерплі тіла. Стоніжка, яка, здається, завжди все помічала найперша, раптом вигукнула:
— Дивіться! Там унизу земля!
— Це правда! — закричали всі, підбігаючи до краю персика й зазираючи вниз. — Ура! Ура!
— Там вулиці й будинки!
— Яке ж воно все велике!
Ба й справді, десь за кілометр під ними красувалося величезне місто, виблискуючи у променях ранкового сонця. З цієї висоти машини нагадували жучків, шо повзали вздовж вулиць, а пішоходи на тротуарах здавалися не більшими за макові зернятка.
— Ви бачите, які там височенні будинки! — вигукнула Зозулька. — Я в Англії ніколи таких не бачила. Як ви гадаєте, що це за місто?
— Це явно не в Англії, — припустив Старий-Зелений-Коник.
— А де ж тоді? — здивувалася пані Павучиха.
— Знаєте, що то за будинки? — вигукнув Джеймс, збуджено підстрибуючи. — Це хмародери! А отже, це, мабуть, Америка! А це, любі друзі, означає, що ми за одну ніч перетнули увесь Атлантичний океан!
— Не може такого бути! — не повірили вони.
— Це неможливо!
— Це неймовірно!
— Ой, а я завжди мріяла потрапити до Америки! — зраділа Стоніжка. — Колись я мала подругу, яка…
— Замовкни! — урвав її Черв’як. — Кому здалася твоя подруга? Нам тепер треба думати про те, яким у біса способом спуститися на землю.
— Запитаймо в Джеймса, — запропонувала Зозулька.
— Не думаю, що це аж так складно, — озвався Джеймс. — Нам просто треба буде відпустити кількох чайок. Тільки не багатьох, а рівно стільки, щоб іншим забракло сили утримувати нас у повітрі. Тоді ми й почнемо спускатися, повільно і м’яко, аж доки торкнемося землі. Ну, а тепер Стоніжка почне потроху перегризати мотузки.
33
Далеко внизу під ними, у місті Нью-Йорку, зчинилася справжня колотнеча. Над самим центром Мангеттена помітили величезну кулю завбільшки з будинок, і миттєво розповзлися чутки про те, що це велетенська бомба, наслана якоюсь країною для погибелі цілого їхнього міста. Всюди почали завивати сирени повітряної тривоги. Усі радіо— й телепередачі перервали екстреними повідомленнями про те, що всім людям треба негайно ховатися в підземні бомбосховища й підвали. Мільйон пішоходів, поспішаючи на роботу, глянули в небо й побачили там бомбу, що зависла над їхніми головами. Люди в паніці чкурнули до найближчих станцій метро, шукаючи там рятунку. Генерали хапали слухавки телефонів і віддавали накази всім, кого могли згадати. Мер Нью-Йорка подзвонив у Вашингтон президентові Сполучених Штатів з проханням про допомогу, і президент, який у ту мить був ще в піжамі і снідав, рвучко відсунув від себе тарілку з недоїденими пластівцями й почав гарячково натискати на всі кнопки довкола себе, викликаючи своїх адміралів і генералів. І ось уже по всій Америці, в усіх її п’ятдесятьох штатах від Аляски до Флориди і від Пенсильванії до Гаваїв завили сирени й розлетілися чутки про те, що над Нью-Йорком висить найбільша в історії бомба, яка може вибухнути будь-якої миті.
34
— Ану, Стоніжко, перегризай першу мотузку, — розпорядився Джеймс.
Стоніжка схопила зубами одну з шовкових мотузок й перекусила її. І знову (тільки тепер без розлюченого Хмаруля на мотузці) одна з чайок відділилася від зграї і вільно полинула в небо.
— Ще одну, — наказав Джеймс. Стоніжка перекусила другу мотузку.
— Чому ми не спускаємося?
— Ми спускаємося!
— Ні, не спускаємося!
— Не забувайте, що персик тепер набагато легший, ніж на самому початку, — нагадав їм Джеймс. — З нього ж витекло море соку, коли його бомбардували градинки. Відпусти ще двох чайок, Стоніжко!
— Ага, вже краще!
— Ого-го!
— Тепер ми й справді спускаємось!
— Так, дуже добре! Більше не перегризай, Стоніжко, бо ми почнемо падати занадто швидко! А нам треба плавно й без поспіху!
Величезний персик почав поволі втрачати висоту, а будинки й вулиці ставали щораз ближчі.
— Думаєте, наші фото з’являться в газетах, коли ми приземлимося? — поцікавилася Зозулька.
— Ой, матінко, я ж забула начистити черевички! — забідкалася Стоніжка. — Ви всі мусите допомогти мені їх начистити, перш ніж ми прибудемо.
— А чорта лисого! — обурився Черв’як. — Невже ти не можеш хоч на хвильку…