— От бідолаха, — зашепотіла на вухо Джеймсові Стоніжка. — Та ж він сліпий. Навіть не бачить, який розкішний у мене вигляд.
— На мою думку, — вів далі Черв’як, — найдивовижніше — це взагалі не мати ніг, але ходити не згірше за інших.
— І ти це називаєш ходою! — обурилася Стоніжка. — Це повзання, а не хода! Ти просто повзаєш на пузі!
— Не повзаю, а ковзаю, — уточнив Черв’як.
— Ти слизька потвора, — скривилася Стоніжка.
— Ні, я не слизька потвора, — заперечив Черв’як. — Я корисне створіння, яке всі люблять. Запитай у будь-якого садівника. А ось ти…
— Я — сільськогосподарський шкідник! — вишкірилася Стоніжка й роззирнулася довкола, очікуючи схвалення.
— Вона так цим пишається, — усміхнулася до Джеймса Зозулька. — А я хоч убий не можу збагнути, чому.
— Я тут єдиний шкідник! — вигукнула Стоніжка, не перестаючи вишкірятися. — Якщо не брати до уваги Старого-Зеленого-Коника. Але його часи давно вже минули. Він уже застарий для шкідника.
Старий-Зелений-Коник зміряв Стоніжку нищівним поглядом великих чорних очей. — Юна колего, — зневажливо пирхнув він низьким неквапливим голосом, — я ніколи в житті не був сільськогосподарським шкідником. Я музикант.
— Свята правда! — підтримала його Зозулька.
— Джеймсе, — звернулася до нього Стоніжка. — Тебе ж звати Джеймс, правда?
— Так.
— Ну от, Джеймсе, чи ти хоч раз у житті бачив таку дивовижну велетенську Стоніжку, як я?
— Ніколи в житті, — зізнався Джеймс. — А як вам це вдалося?
— Дуже непросто, — відповіла Стоніжка. — Навіть дуже-дуже непросто. Послухай, що сталося. Я порпалася собі в саду під старим персиковим деревом, і раптом у мене під носом почала звиватися якась кумедна мала зелена штучка. Вона була яскраво-зелена, неймовірно гарна й нагадувала крихітний камінчик або кристалик…
— Ой, та я знаю, що це було! — вигукнув Джеймс.
— Це сталося й зі мною! — втрутилася Зозулька.
— Зі мною теж! — додала пані Павучиха. — Зненацька скрізь з’явилися малі зелені штучки! Земля аж кишіла ними!
— Я одну навіть проковтнув! — гордо сповістив Черв’як.
— І я! — зізналася Зозулька.
— А я проковтнула аж три! — вигукнула Стоніжка. — І до того ж це я розповідаю, а не ви! Не перебивайте мене!
— Вже надто пізно розповідати байки, — промовив Старий-Зелений-Коник. — Час уже спати.
— А я не буду спати в черевиках! — заволала Стоніжка. — Скільки їх ще там залишилося, Джеймсе?
— Я вже, здається, зняв пар із двадцять, — відповів Джеймс.
— Отже, залишилося ще вісімдесят, — сказала Стоніжка.
— Не вісімдесят, а двадцять дві! — зарепетував Черв’як. — Вона знову бреше.
Стоніжка залилася сміхом.
— Не дратуй Черв’яка, бо він ще простягне ноги, — забідкалася Зозулька.
На Стоніжку напала справжня істерика.
— Простягне ноги! — реготала вона, звиваючись і тицяючи на Черв’яка. — Які ноги? Де вони в нього?
Джеймс відчував явну симпатію до Стоніжки. Вона, звичайно, добряча капосниця, але як приємно було бачити, що хтось нарешті вміє сміятися. Він жодного разу не бачив, щоб тітка Шкварка і тітка Шпичка хоч раз усміхнулися.
— Нам справді треба трохи поспати, — наполіг Старий-Зелений-Коник. — Завтра буде важкий день. Чи не могли б ви, пані Павучихо, заслати нам ліжка?
13
За кілька хвилин пані Павучиха приготувала перше ліжко. Воно звисало зі стелі, підвішене на звитих з ниточок мотузках, нагадуючи радше гамак, аніж справжнє ліжко. Проте на вигляд воно було розкішне, а матеріал, з якого його сплели, мерехтів у блідому світлі, наче шовк.
— Сподіваюся, вам тут буде зручно, — звернулася пані Павучиха до Старого-Зеленого-Коника. — Я зробила його якнайм’якшим і шовковистим. Звила з найтонших павутинок. Вони набагато кращої якості, ніж ті, з яких я роблю власне павутиння.
— Дуже вам дякую, дорогенька, — зрадів Старий-Зелений-Коник, умощуючись у гамаку. — Ах, це саме те, про що я мріяв. Усім на добраніч.
Далі пані Павучиха звила другий гамак, у який залізла Зозулька.
Після цього вона звила трохи довшого гамака для Стоніжки і ще довшого для Черв’яка.
— А тобі яку постіль зробити? — запитала вона Джеймса, коли черга дійшла до нього. — Тверду чи м’яку?
— М’яку, якщо можна, — відповів Джеймс.
— Та годі вже тобі роззиратися довкола, може, візьмешся за мої черевички! — поквапила його Стоніжка. — З такими темпами ми з тобою ніколи не ляжемо спати! І прошу тебе акуратненько складати їх парами, а не кидати за спину як попало.