Доти я ще ні з ким не розмовляла, та й мене, здавалось, ніхто не помічав; я стояла осторонь, але до почуття самотності я вже давно звикла, і воно мене не дуже гнітило. Я прихилилась до стовпа на альтанці, щільніше загорнулася в плащ і, намагаючись забути про холод, що проймав мене іззовні, та нестерпний голод, що гриз мене зсередини, поринула у роздуми й спостереження. Мої думки були занадто плинні й уривчасті, аби щось із них запам'яталось. Я ще не усвідомлювала ясно, де опинилась; Ґейтсхед і моє минуле життя неначе відступили кудись далеко-далеко, теперішнє здавалось непевним і туманним, а майбутнього я зовсім не могла собі уявити. Я окинула поглядом цей нібито монастирський сад, потім перевела очі на школу. Великий будинок, одна половина сіра й стара, друга — зовсім нова. Нова прибудова, де містилися класи та спальня, мала високі, заґратовані вікна, як у церкві; на кам'яній табличці, що висіла над дверима, виднівся напис: «Ловудський притулок». Цю частину будинку споруджено року... завдяки турботам Наомі Броклґерст з Броклґерст-холу, графства... «Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла та прославляли отця вашого, що на небі» (Єв. від Матвія, гл. V, вірш 16).
Я знов і знов перечитувала ці слова, почуваючи, що не можу збагнути їхнього змісту. Я все ще міркувала над значенням слова «притулок», намагаючись знайти якийсь зв'язок між першим реченням та віршем із Святого письма, коли раптом почула позад себе чийсь кашель. Повернувши голову, я побачила дівчинку, яка сиділа недалеко від мене на кам'яній лаві; вона низько схилилась над книжкою і, здавалося, вся поринула в читання. Зі свого місця я змогла прочитати заголовок — «Раселас». Ця назва здалася мені дивною і тому привабною. Перегортаючи сторінку, дівчинка ненароком глянула вгору.
— Що, цікава книжка? — одразу спитала я.
Я вже вирішила попросити, щоб вона дала її мені почитати.
— Мені подобається, — відповіла вона по короткій мовчанці, уважно глянувши на мене.
— Про що в ній написано? — питала я далі.
Сама не знаю, як я наважилася завести розмову з незнайомою дівчинкою. Це суперечило моїм звичкам і вдачі; мабуть, її захоплення книжкою зачепило в мені
якусь співзвучну струну, бо я теж любила читати, щоправда, по-дитячому: я неспроможна була зрозуміти, осягти щось складне й серйозне.
— Можеш подивитися, — промовила дівчинка, простягаючи мені книжку.
Я її трохи погортала і одразу переконалася, що зміст не такий принадний, як назва. «Раселас» здався мені, як на мій легковажний смак, дуже нудним. Там не було нічого ні про фей, ні про ельфів; густо видрукувані сторінки не обіцяли нічого цікавого. Я віддала дівчинці книжку, вона спокійно взяла її, не промовивши ні слова, і вже хотіла була знову взятися до читання, та я насмілилась вдруге потурбувати її:
— Чи не могла б ти сказати, що означає отой напис на табличці над дверима? Що таке «Ловудський притулок»?
— Та це школа, куди ти приїхала вчитись.
— А чому вона зветься притулком? Хіба вона чимось відрізняється від інших шкіл?
— Це пристановище для бідних сиріт: і ти, і я, і всі інші дівчатка живемо тут з ласки. Ти, мабуть, сирота? В тебе помер хтось із батьків?
— Вмерли обоє, я їх і не пам'ятаю.
— От бачиш, тут у всіх учениць немає батька або матері, а дехто втратив і батька, і матір, тому-то ця школа й зветься притулком. Тут виховуються сироти.
— А хіба ми не платимо грошей? Хіба нас тримають за спасибі?
— Наші родичі або друзі платять по п'ятнадцять фунтів на рік.
— То чому ж ти кажеш, що ми живемо тут з ласки?
— А тому, що п'ятнадцять фунтів на рік не досить, і решта поповнюється пожертвами.
— А хто ж дає ці гроші?
— Різні добрі леді й джентльмени тут і в Лондоні.
— А хто така Наомі Броклґерст?
— Жінка, що побудувала нову половину школи, як і пишеться на табличці; її син тут тепер усім порядкує.
— Чому?
— Бо він скарбник і директор притулку.
— То цей будинок не належить тій високій леді, що носить годинника й звеліла дати нам хліба з сиром?
— Міс Темпл? Ой ні! Якби ж воно було так! А то їй доводиться відповідати перед містером Броклґерстом за всі свої дії. Містер Броклґерст сам купує нам їжу й одяг.
— Він теж мешкає тут?
— Ні, за дві милі звідси, у великому будинку.
— Він добра людина?
— Він священик. Кажуть, що він робить нам багато добра.
— То високу жінку звуть міс Темпл?
— Так.
— А як звуть інших учительок?
— Червонолицю звуть міс Сміт; вона навчає нас кроїти й шити, — адже ми самі шиємо собі сукні, пальта та іншу одежу; мала, чорнява — то міс Скетчерд; ця викладає історію й граматику, а також допомагає другому класові готувати уроки, а та, що носить шаль і носовичок збоку на жовтій стрічці, — то мадам П'єро, вона родом з Лілля, із Франції, і вчить нас французької мови.