— Попоїж, — сказала вона, та я відсунула і хліб, і каву: мені здавалося, що я захлинусь першим ковтком або вдавлюсь першим шматком. Елен, мабуть, дивилась на мене з подивом: я даремно намагалась опанувати себе і все ще голосно плакала. Вона сіла долі коло мене, обхопивши коліна руками й поклавши на них голову; в такій позі вона просиділа довгенько, мовчазна, неначе закам'яніла. Я озвалася перша:
— Елен, нащо ти сидиш з дівчиною, яку всі вважають за брехуху?
— Всі, Джейн? Таж тільки вісімдесят чоловік чули, як тебе так назвали, а на світі сотні мільйонів людей.
— Що мені мільйони? Досить і того, що мене зневажають ті вісімдесят, яких я знаю.
— Джейн, ти помиляєшся: мабуть, ніхто в школі не зневажає тебе і не почуває до тебе неприязні; навпаки, я впевнена, що багато хто дуже тебе жаліє.
— Як можуть вони мене жаліти після того, що сказав містер Броклґерст?
— Містер Броклґерст не Бог, він навіть не видатна, всіма шанована людина. Тут його ніхто не любить, та він і не заслужив нічим нашої любові. Якби він поводився з тобою дуже ласкаво, як із своєю улюбленицею, отоді б ти нажила собі багато відвертих і таємних ворогів, а так більшість дівчат, напевно, співчувають тобі і тільки бояться це виявляти. Може, вчительки й учениці будуть кілька днів поводитися з тобою холодно, та в душі вони прихильні до тебе, і якщо ти й надалі не робитимеш нічого поганого, то вони почнуть ставитися до тебе тим краще, чим довше приховували свої почуття. Та й потім, Джейн... — додала вона й замовкла.
— Що, Елен? — спитала я, взявши її за руку. Вона ніжно потерла мої пальці, ніби зігріваючи їх, і провадила далі:
— Хай навіть весь світ тебе ненавидить і має за лиху дівчину, але якщо в тебе чисте сумління і ти не почуваєш себе винною, ти завжди знайдеш собі друзів.
— Так, я знаю, що я не винна, але ж цього замало. Якщо ніхто не любить мене, то мені краще вмерти. Я не хочу жити, якщо всі будуть ненавидіти й цуратися мене. Повір, Елен, щоб заслужити справжню любов — твою, міс Темпл чи якоїсь іншої людини, яку я щиро люблю, я готова на все: хай мені зламають руку, хай мене заколе бик, хай хвицне в груди коняка...
— Стривай, Джейн! Для тебе занадто багато важить любов людей. Ти занадто палка і вразлива. Всевишній, що створив твоє тіло і вдмухнув у нього життя, дав тобі міцнішу опору, ніж твоє кволе «я» чи такі ж, як і ти, кволі створіння. Крім нашої землі й роду людського, ще існує невидимий світ-царство духів; цей світ довкола нас, він усюди, і духи стежать за нами, бо їм доручено нас охороняти, і хоч би ми вмирали в ганьбі й муках, хоч би зневага обступала нас з усіх боків, ненависть гнітила б нас, ангели бачать наші страждання, вони скажуть, що ми не винні (якщо ми справді не винні, як ось ти; я певна: обвинувачення, яке тут виголосив містер Броклґерст, звела на тебе місіс Рід; твої палкі очі й ясне чоло свідчать, що в тебе щира натура). Господь тільки чекає, поки душа відокремиться від тіла, щоб сповна винагородити нас за все. Чому ж ми маємо тужити, якщо життя таке коротке, а смерть є певним шляхом до щастя й утіхи?
Я перестала плакати. Елен мене заспокоїла, та до спокою, який вона навіяла мені, домішувався невимовний смуток. Поки вона говорила, мене гризла якась незрозуміла скорбота, а коли, замовкнувши, вона задихала прискорено й коротко закашлялась, я вмить забула про свої жалі, і мене охопила невиразна тривога за неї.
Поклавши голову на плече Елен, я обняла її, вона пригорнулась до мене, й ми сиділи мовчки. Та ми просиділи отак недовго, бо до кімнати хтось зайшов. Вітер розігнав важкі хмари, що затуляли місяць; його проміння просочилося крізь вікно й освітило і нас, і постать, що до нас наближалась, — ми відразу впізнали міс Темпл.
— Я шукаю тебе, Джейн Ейр, — сказала вона. — Я хочу, щоб ти зайшла до мене, а оскільки з тобою Елен Бернс, то хай зайде й вона.
Ми підвелися й пішли за директрисою. Минувши кілька плутаних коридорів і піднявшись сходами, ми нарешті дійшли до її кімнати. Тут яскраво горів камін, було тепло, затишно. Міс Темпл показала Елен Бернс на низьке крісло біля каміна, а сама сіла в друге й підкликала мене до себе.
— Ну як, уже все минулось? — спитала вона, дивлячись мені в лице. — Ти вже виплакала своє горе?
— Боюсь, що я ніколи його не виплачу.