Однак я та інші дівчата, які не захворіли, досхочу втішалися чудовим краєвидом та весняною порою. Полишені на самих себе, ми з ранку до вечора блукали лісами й долинами, мов ті цигани, робили, що нам заманеться, ішли, куди хотіли. Та й годувати нас почали краще. Містер Броклґерст та його сімейка не наважувалися потикатись у Ловуд. Ніхто не втручався в господарські справи. Зла економка пішла від нас, злякавшись зарази, а нова, що доти завідувала Лоутонським лазаретом, ще не звикла до наших порядків і була щедріша. Та й їдців тепер поменшало, а хворі їли мало, тож на сніданок нам подавали повні тарілки. Коли кухарка не встигала зварити обіду, а це траплялося досить часто, вона давала нам по шматку холодного пирога або по черствій скибці хліба з сиром, — все це ми несли до лісу, де кожна знаходила собі затишний куточок, і там обідали всмак.
Моїм улюбленим місцем був великий гладенький камінь, сухий і білий, що лежав посеред струмка. До нього можна було дістатися тільки вбрід, і я брела туди по воді босоніж. На камені могли вільно поміститися двоє, і ми завжди сиділи там з моєю новою подругою. Останнім часом я заприятелювала з дівчинкою, на ім'я Мері Ен Вілсон, розумною і спостережливою, її товариство мені подобалось — вона була дотепна й своєрідна, і я почувалася з нею легко й невимушено. Старша за мене на кілька років, вона краще знала життя, розповідала мені багато цікавого і могла вдовольнити мою допитливість. До моїх наївних розмов вона ставилась вибачливо, ніколи мене не спиняла й не повчала. Мері Ен мала нахил до оповіді, я — до роздумів, вона любила пояснювати, а я розпитувати. Тому ми добре ладнали одна з одною і наше спілкування було приємне, хоч і не дуже корисне для нас. А де ж була Елен Бернс? Чом я не проводила ці любі дні свободи з нею? Хіба я її забула? Чи, може, стала такою легковажною, що мені надокучила її щира приязнь?
Безперечно, Мері Ен Вілсон не могла зрівнятися з моєю першою подругою: вона тільки розповідала мені смішні історії та балакала зі мною про те про се, що ж до Елен, то вона вміла пробудити у кожного, кому випадало щастя розмовляти з нею, інтерес до високих матерій. Все це правда, читачу, я й сама це знала і почувала. Хоч яка я недосконала істота — з багатьма вадами і зовсім нечисленними гарними рисами, однак мені ніколи не набридала Елен Бернс, мене ніколи не покидало почуття прихильності до неї, таке сильне, ніжне й шанобливе, яке потім рідко прокидалося в мені. Та й хіба ж могло бути інакше? Адже Елен завжди і в усьому виявляла до мене щиру, лагідну приязнь, що її не могли затьмарити ні непорозуміння, ані роздратування. Але Елен була хвора, я не бачила її вже кілька тижнів; я навіть не знала, у якій кімнаті на горішньому поверсі вона лежала. Я дізналась, що її не поклали в лазарет, де лежали тифозні, бо вона хворіла на сухоти, а сухоти я в своєму невіданні вважала за якусь легку недугу, що її можуть вилікувати час і дбайливий догляд.
Мою думку підтверджувало й те, що в сонячні дні міс Темпл двічі або тричі виводила Елен погуляти до саду. Проте мені й тоді не дозволяли підходити й розмовляти з нею; я тільки бачила її з вікна класної кімнати, до того ж не дуже виразно, бо вона була тепло закутана й сиділа віддалік на веранді.
Одного вечора на початку червня я допізна загулялася в лісі з Мері Ен; ми, як звичайно, відокремились від гурту й зайшли так далеко, аж заблудили й мусили питати дорогу в одинокій хатині, де мешкали чоловік і жінка, які пасли в тому лісі табун напівдиких свиней. Коли ми повернулися, вже зійшов місяць; біля садової хвіртки ми побачили поні, на якому до нас приїжджав лікар. Мері Ен зауважила, що, мабуть, комусь із хворих дуже погано, якщо в таку пізню пору викликали містера Бейтса. Вона пішла в дім, а я затрималась на кілька хвилин надворі, щоб посадити на своїй грядці кілька кущиків, викопаних у лісі: я боялась, що вони зів'януть, пролежавши до ранку. Потім я ще трохи постояла в саду. Вже впала роса, солодко пахли квіти; вечір був чудовий, тихий, теплий, на заході ще червоніла заграва, обіцяючи й на завтра гарний день. Повний місяць велично випливав на потемнілому сході. Я по-дитячому милувалася цією красою, коли раптом мені набігла в голову гнітюча думка: «Як сумно лежати зараз у ліжку і знати, що тобі загрожує смерть! Цей світ такий прекрасний! Тяжко розлучатися з ним і йти невідомо куди!»